А давайте про комплекси?

Комплекси

Усе своє дитинство я була красунею. Нє, ну от чесно: і була, і відчувала себе такою. Будучи дуже активною дівчинкою, розумною, артистичною, лідером, енерджайзером, екстравертом – я весь час була у центрі уваги. У садочку всі головні ролі були мої. Я відчувала до себе більше уваги, ніж до інших дітей. Зі мною особисто проводили репетиції, приміряли костюми.

У школі у нас такої активної творчої позакласної роботи не було, зате були літні табори. Там я теж була зіркою: брала участь у всіх конкурсах, виставах і майже щороку була міс табору (бо за літо я бувала в таборі дві-три зміни, то котрусь із них точно отримувала перемогу).

А коли нас в 10 років вожата у таборі вперше намалювала на дискотеку – то я взагалі закохалася в своє відображення в дзеркалі і досі гарнішої дівчини не бачила.

І от живу я собі, живу до 8 класу і тут мене ошелешують однокласники: “носата, хахаха!”

Тут трохи поясню.
У 7 класі нас залишилось 17 чоловік, то на уроці сиділо 12-13, бо хтось хворий, хтось прогул.є. Школа у нас нова, велика, на паралелі було 7 класів. Тож наш клас вирішили розформувати і кинути по 2-3 учнів у паралельні. Так я опинилась у своїй школі, але не у своєму класі.

Короче, оті мої нові однокласники пояснили, що у мене великий ніс. Я прийшла додому, поставила дзеркало на підвіконня і почала його розглядати. Ну точно ж великий! Чому я ніколи цього не зауважувала? І ще й чорні цятки на ньому – треба видавити. Почала видавлювати. Ніс розпух і став ще більшим. Заплакала – ще збільшився. Уже не лице, а один суцільний ніс. Як жити з таким
носом? Дивилась і плакала.

Наступного ранку я вперше намалювала очі, точніше вії – сильно, сильно, ленінградською тушшю. Тою, в яку треба плювати. Очі стали такими великими і виразними, що забрали всю увагу на себе і ніс уже не здавався таким великим. З того часу я жодного разу не прийшла до школи без намальованих очей, бо є очі – нема носу.

А тепер дивлюсь і думаю: ну що я від того носу хотіла? Але тодішні однокласники вперто мене обзивали. Я хотіла якось їм відімстити, але не знала як. Проте сама доля підкинула мені найкращу помсту на світі – Кобра! Це прізвисько найгарнішого у школі хлопця. Він не був старшокласником, але був дуже дорослий. Він носив сорочки, в яких не застібав верхні гудзики, душився татовими дорогими парфумами і мав джинси з ремнем (!) (бо тоді хлопці ходили або в спортивних штанах, таких нещасних, що колінки витягувались).

Мрія всіх дівчат, яка почала залицятися до мене. Ну як залицятися у восьмому класі? Забрав шапку і бігав із нею по школі. На перерві так і не віддав, зате під час уроку постукав, спитав у вчителя дозволу передати дещо он тій прекрасній дівчині. Все. У моїх однокласників відвалилася щелепа, бо вони навіть близько не стояли біля цього модного, крутого, блатного красунчика, який за мною бігав більше року.

І от знову якийсь дисонанс – мене обзивають носатою, я потопаю в комплексах, а в мене закохується перший красунчик школи!

Не знаю чи є дівчата повністю задоволені своєю зовнішністю. Але, напевно, якби мене все влаштовувало, я би не приділяла стільки уваги іншим деталям своєї зовнішності і не стала би такою особливою, що в мене закохався перший парубок у школі? Як же це класно перевести свій комплекс у свою родзинку.

Але тоді я цього не розуміла і тихо плакала в подушку після того, як змивала з обличчя косметику.

Автор статті: Yuliana.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*