Я рідко пишу подібні пости. Зазвичай, подібні теми я обговорюю в інтерв’ю або тет-а-тет. Коли ми готуємось з людиною до інтерв’ю, перше шо я кажу(це саме говорив і Валерію Маркусу, і Дімі Малєєву) – будь собою! Не думай шо ти можеш задати мені якесь некоректне запитання, чи образити.

Образити можу лише я, себе сам. А говорити я готовий про все: від смерті до сексу.

Велика частина людей, яка мене бачить вперше або знає недостатньо близько, думає, що те, що я не можу ходити – це найбільша проблема. Напевно на перший погляд це так. Але ні, це не так. І навіть викривлена спина не є проблемою чи довгий язик?

Напевно, переважно люди не задумуються, шо те, яким ви мене бачите сьогодні – велика праця над собою. Над думками, обмеженнями всередині себе.

СМА – це коли ти не можеш підняти кухоль, вилку, руку, голову. СМА – це коли тобі, починаючи стосунки з дівчиною, потрібно працювати за двох і розуміти, шо ти – особливий. СМА – це обмежене життя без обмежень. Так, саме так. Бо чим більше ти будеш обмежувати себе в бажаннях, словах, сором’язливості, – тим більше ти будеш «обмежений». Це коли банальна інфекція може закінчитися пневмонією з ускладненнями, бо ми фізично слабкі (це ще пощастить), це коли ти живеш кожен день, розуміючи, що завтра тебе може не стати. І навіть не в сенсі смерті. А в контексті відмирання можливостей. Якшо вчора ти ше міг хлясьнути сідниці твоєю улюбленої подруги, то вже завтра ти цього можеш не змогти. Це насправді не так важливо. Важливо жити гідно, щоб зберігалися хоча б ті можливості, які з кожним днем, місяцем, роком ти втрачаєш.

Втрачаєш, бо СМА вимагає постійної підтримки яка коштує десятки тисяч гривень щомісяця. Це не місяць, два, три. Це протягом усього життя.

Думаю, скоро ви від мене будете чути, бачити та читати більше інтерв’ю. Працюю зараз над цим. Не хочеться втрачати час, а хочеться витратити його з користю та висвітлювання тих думок, про котрі більшість не наважується сказати. Тим паче в такій ситуації. Сказати мені є що. Завжди