Рік тому ми говорили та писали про те, чим живе український футзал під час повномасштабної війни. І тоді керівництво Асоціації футзалу України зробило все для того, щоб сезон 2022/2023 р. р. відбувся, у той час як сезон 2021/2022 р. р. не був дограним.

І, як бачимо зараз, завдяки зусиллям як АФУ, так і команд VBET Екстра-ліги, минулий сезон все-таки був проведений, а новий чемпіон України, київський «ХІТ», вийшов до Елітного раунду Ліги чемпіонів.

Однак, наразі хочеться продовжити минулорічну тему, але вже у трохи іншому ракурсі, а саме – хочеться поговорити про український дитячо-юнацький футзал, і про те, чим він зараз живе в умовах повномасштабної війни. Тим більше, ні для кого не секрет, що саме з дитячо-юнацьких змагань потім виходять нові футзальні зірки та гравці національної збірної. Рік тому ми трохи торкнулися цієї теми. Однак, цьогоріч хочеться поговорити про це більш детально. Тим більше, для цього є вагомі причини. Які саме? Про це ми поговоримо нижче.

А поки ми поговоримо про те, як український дитячо-юнацький футзал відроджувався, немов фенікс, спочатку після анексії Криму й частини Луганської та Донецької областей у 2014 році, а потім – після початку повномасштабної війни у 2022 році. Одразу просимо звернути увагу саме на 2014 рік, тому що коли російські загарбники окуповували Крим та частину Донбасу, європейська та світова спортивні спільноти не надали цьому особливого значення, і російські команди та збірні продовжували виступати у міжнародних турнірах. Можливо, якби російські команди та збірні отримали дискваліфікацію тоді, у 2014 році, а не через вісім років, то ми би не побачили перемогу команди «Газпром-Югра» у фіналі футзального Кубку УЄФА у 2016 році, а також виходи цієї ж команди до у «Фінал чотирьох» Кубку УЄФА у 2017 році, «Діни» – у 2015 році, а також виходи до «Фіналу чотирьох» Ліги чемпіонів двох російських команд – «Тюмені» та «КПРФ», як це було у 2020 році.

Більше того – якщо проводити аналогії з «Фіналом чотирьох» футзальної Ліги чемпіонів, який у 2022 році проходив у Ризі, і в якому «Тюмень» вже не брала участь, оскільки через агресію Росії на території України, всі російські клуби були дискваліфіковані (тоді російську команду у «Фіналі чотирьох» замінив французький «ACCS Футзал», за який грав легендарний португалець Рікардіньйо. – А. Т.), то у «Фіналі чотирьох» Кубку УЄФА у 2014 році ми би не побачили російське «Динамо» у вирішальному матчі проти «Барселони Алуспорт». Так само ми би не побачили збірну Росії у фіналі чемпіонату світу з футзалу у 2016 році, а також у фіналах чемпіонатів Європи у 2014, 2016 та 2022 роках, а також у матчі за бронзові медалі Євро-2018. Хоча якби світова спільнота звернула увагу на військову інтервенцію Російської Федерації на території Грузії у 2008 році, то, можливо, ми би не побачили російську збірну у фінальному матчі футзального Євро-2012 у Хорватії, а також не побачили б у «Фіналі чотирьох» Кубку УЄФА 2009 року «Динамо» та «ВІЗ-Сінару», а у фіналах Кубку УЄФА у 2012 та 2013 років – «Динамо». Тобто, тут ми бачимо ще одно підтвердження того, що спорт та політика, на жаль, взаємопов’язані. Особливо якщо це стосується країни, яка займає шосту частину суходолу Землі…

Далі буде…

Автор статті: Terentyev.