Після проведеної танго-ночі біля моря з Джорджиною, Андрій повернувся у готель, щоб трохи виспатись. У нього ще були справи вдень, а потім він планував піти на домашню арену «Хайдука» – стадіон «Полюд». Саме там мав увечері відбутись концерт Марко Перковича та гурту «Томпсон».

Це був один з обов’язкових пунктів нинішньої культурної програми, яку Андрій запланував собі у Спліті цього разу. Перший пункт вже відбувся – мілонга, яка досі лунала у його думках. І він подумки згадував кожну танду з Джорджиною. А особливо – нічне танго на набережній, поки поруч кудись відправлялись кораблі. А ще він вже точно знав, що на концерт «Томпсона» він піде разом з Джорджиною. Виявляється, у неї вже давно був квиток на цей концерт. Тому, Андрій розумів, що він точно не буде сам цього вечора.

А поки у нього за планом була зустріч з давніми хорватськими друзями – Іво та Даріо. Суперники на майданчику, друзі поза ним. Андрій не грав проти них, але через свою роботу знав їх дуже добре. І їм було, що згадати.

Вони зустрілись біля «Спалладіум Арени». Знакового місця для Іво та Даріо. Саме тут вони у 2012 році обіграли у чвертьфіналі чемпіонату Європи з футзалу збірну України у серії пенальті. І Даріо, і Іво були головними дійовими особами того поєдинку. А Андрій дивився цей матч у Києві, по телевізору. І ось, через багато років, він таки доїхав до «Спалладіум Арени». Минулого разу, коли Андрій був у Спліті, він не встиг побувати там. Тому, Іво та Даріо влаштували йому екскурсію.

– Я зараз тут наче знову перенісся у 2012-й рік. Той матч досі перед очима, хоча я його дивився по телевізору.
– Ти же знаєш, що Спліт завжди жив футзалом, не тільки «Хайдуком». – відповів Даріо.
– Так, знаю. Але та атмосфера, яка була тоді на «Спалладіумі»… Якби я був там, то у мене б точно мурахи по тілу бігли. – Андрій глянув на трибуну, де розташовувалась ложа преси.
– Ти ж пам’ятаєш, що тоді у того матчу був свій підтекст? – усміхнувся Іво, дивлячись на ті ворота, в які у тому самому матчі пробивались післяматчеві пенальті.
– Не нагадуй. Звісно, пам’ятаю. Що ж, вам тоді вдалося взяти реванш за невихід на чемпіонат світу. Але ж як вам наш реванш у Києві, у 2017-му році? – тут вже Андрій не міг не потролити Іво та Даріо, які дуже добре пам’ятали цю гру.

А історія була така. Футзальні збірні України та Хорватії потрапили до однієї групи у відборі на чемпіонат світу, який восени 2012-го проходив у Таїланді. Збірні України та Азербайджану дружно «відчепили» хорватів від числа тих команд, які потім представляли Європу на «мундіалі».

Тому, взимку 2012-го року, коли чемпіонат Європи з футзалу проходив у Хорватії, і місцева збірна грала у чвертьфіналі проти збірної України, у неї був додатковий стимул обіграти команду, яку ще тоді очолював Геннадій Лисенчук. Тоді українці, так само як і у 2010-му році, вибули у чвертьфіналі, програвши у серію пенальті, а хорвати задовільнили свою жагу помсти.

Проте, українці повернули «боржок» у 2017-му році, коли вже хорвати приїхали у Київ. І саме в очному протистоянні між збірними України та Хорватії вирішувалась доля прямої путівки на Євро-2018, який мав проходити у Словенії. І тоді підопічні вже Олександра Косенка змогли здолати «картатих» та вийшли на чемпіонат Європи, де знову вилетіли у чвертьфіналі.

– Іво, а пам’ятаєш те інтерв’ю, яке ти мені давав за день до гри?
– Звісно, пам’ятаю. Тоді я сказав, що нам треба, перш за все, боятися «Разіка».
– Знаєш, коли він забив переможний гол, то у мене була тільки одна думка: звідки ти знав?
– Ти не забувай, що я з ним на той момент грав у одній команді.

На мить Андрій та Іво завмерли. Бо це був останній сезон перед початком окупації росіянами Донецької області. А Іво тоді грав за «Єнакієвець». До того ж, Іво чудово знав, що Андрій родом з тих країв.

– Ти вдома давно був? – Іво знав, що це питання буде болючим, але не міг не спитати.
– Місяць тому, коли вже дозволили повертатися. Трохи погуляв рідними вулицями, прибрав у хаті.

Якось так. Але я розумію, що до повноцінного відновлення там ще далеко. Проте, я ще хочу побачити там хороший футзал та прокоментувати його. А ще я хочу потанцювати зі своїми друзями танго у Донецьку. – відповів Андрій, намагаючись приховати те, що йому стало трохи сумно.

– Гарні плани. Сподіваюсь, що колись у Донецьку буде футзальний Євро. Я з задоволенням приїду туди. – Іво спробував трохи підняти настрій своєму українському другові.
– Буду радий бачити і тебе, і Даріо. – тут вже Андрій трохи усміхнувся.
– А поки давайте поїдемо до «Зоки» у «Гріпе»? – запропонував Даріо.

На тому і вирішили. Тим більше, що від «Спалладіум Арени» до спорткомплексу «Гріпе» було відносно недалеко. У Андрія з цим спорткомплексом були пов’язані теплі спогади. Це там команда Івано-Франківського фахового коледжу фізичного виховання здобула титул чемпіона Європи з футзалу серед закладів вищої освіти. А потім весь Спліт слухав «Червону руту» від івано-франківців, які гуляли нічним містом. У кав’ярні, яка була розташована прямо у приміщенні спорткомплексу «Гріпе», Андрій, Даріо, Іво та «Зока» трохи посиділи за філіжанкою лате з льодом – звичного для жителів Спліту напою влітку. Однак, довго в цій хорошій компанії Андрій не міг бути. Бо йому скоро потрібно було їхати в бік стадіону «Полюд», де на нього вже чекала Джорджина.

Вони зустрілись біля стадіону, який вже поступово заповнювався. «Полюд» був готовий зустрічати «Томпсона» так, як будь-який стадіон в Україні зустрічав «Океан Ельзи» – бурхливими емоціями та готовністю співати кожну пісню. Так було і цього разу. «Полюд» співав. «Полюд» шаленів. А Джорджина та Андрій слухали пісні та намагались підспівувати. Щоправда, Андрій трохи знав лише слова з двох пісень – «Duh ratnika» та «Lijepa li si». А Джорджина співала кожну пісню, і вона робила це дуже натхненно. Вони тримали в руках прапори своїх країн – Хорватії та України.

Синьо-жовтий прапор, який був у руках Андрія був єдиним на весь «Полюд», але це було до тієї миті, поки Марко Перкович не запросив на сцену особливого гостя з України. Ним виявився Сергій Василюк. І разом з ним Марко Перкович заспівав пісню, яку під час своєї визвольної війни співали хорвати – «Bojna Cavoglave». Але це ще було не все. Після виконання цієї пісні Василюк та Перкович заспівали разом ще одну культову пісню, яку Андрій знав напам’ять – «Меч Арея». І це був момент, який зробив для Андрія весь вечір, який завершився феєрверками над «Полюдом». Тут, у Спліті, феєрверки сприймались не так, як в Україні, яка тільки-но почала відходити від війни…

Після концерту Андрій та Джорджина йшли разом тією самою вулицею, де були намальовані портрети жертв Вуковару. Біля двох з них вони зупинились. На них споглядали батько та дядько Джорджини. Вона стримувала себе, щоб не заплакати. Андрій зрозумів це та притиснув її до себе.

– Для мене кожний концерт «Томпсона» у Спліті – особливий. І завжди я подумки кажу «Дякую, Марко!» за те, що він зробив для Хорватії. Він воював разом з моїм батьком під Кніном. І я завжди після концерту «Томпсона» йду сюди – до батька та дядька, щоб передати їм привіт від Марко та подякувати їм за те, що я зараз живу у вільній Хорватії. – розповіла Джорджина.
– Тобі зараз треба заспокоїтись. Давай підемо до набережної?
– Неподалік від «Полюда» теж є море, можна погуляти там.
– Знаю. Але я ж не просто так пропоную піти на набережну. Канаро чи Пульєзе?
Джорджині сподобалось це питання та ідея переключитися з рок-концерту на танго.
– Канаро. «Corazon de Oro».
– З вокалом Ади Фалькон?
– Так.

Вже за півгодини вони знову, як і вчора, були на набережній. І вони танцювали той танго-вальс, який хотіла Джорджина. А поруч ходили люди, оскільки це був вихідний день, і Спліт жив своїм нічним життям. Тим не менш, Андрій та Джорджина не звертали уваги на інших людей. Вони танцювали, іноді роблячи паузи, щоб трохи насолодитися удвох нічним Адріатичним морем та повним місяцем, який світив на весь Спліт.
– Про що тобі нагадує Спліт? – раптом спитала Джорджина.

– Спліт мені нагадує Крим, у якому я не був після того, як він був окупований. Це море, ці гори, що поруч з містом – це все нагадує мені Ак’яр (кримськотатарська назва Севастополя). Зараз Крим знову став українським, і я, після повернення додому, планую поїхати туди. – тут Андрій подумки згадав про одну жінку, з якою у нього могли бути серйозні стосунки, і яка сказала йому, що хоче поїхати з ним разом у Крим, коли він знову буде під Україною. Але після початку повномасштабної війни в Україні вона поїхала з Одеси у Глівіце та вийшла заміж за ухилянта, який не хотів їхати з Польщі, щоб служити у ЗСУ. Андрій розцінив це як зраду. Але зараз поруч із ним була Джорджина, з якою йому було добре.

– Я би хотіла приїхати туди та подивитись на Ак’яр. А також на Одесу.
– Приїжджай. Я з радістю покажу тобі ці міста. І з радістю потанцюю з тобою на всіх мілонгах, які будуть там.

Вони знову танцювали до ранку, який зустріли під звуки «Кумпарсіти». Коли вона відлунала, Андрій та Джорджина обійнялись та поцілувались – вже настав час прощатись. Через кілька годин він вже був у літаку, на якому летів у Лодзь – там він планував потанцювати ще на двох мілонгах. Одна з них була на Пьотрковській, 17 – у самому центрі міста. Інша – на Відзеві. Далі – Варшава, а потім – Київ. Перша відпустка Андрія після закінчення війни підходила до завершення. Проте, він вже точно знав одне: скоро в Україну приїде Джорджина. І вони знову танцюватимуть танго. Тільки вже не біля Адріатичного моря, а біля Чорного. Але це буде потім. А зараз він піднімався у небо на літаку та прощався зі Сплітом, у який колись мріяв повернутись, або потанцювати там танго. Мрія здійснилась. Тільки тепер ця поїздка у Спліт завершувалась під «Oblivion» Астора П’яццолли.

Ця мелодія нагадувала йому про те, що все рано чи пізно закінчується. Але закінчується лише для того, щоб незабаром розпочатися знов.

Автор статті: Terentyev.