Вчора ваш автор відкрив для себе літній сезон гір, сподіваюся цього року як і минулих, походів буде дуже багато.

Куди цього разу ходили Воробус і компанія? Далеко їхати не хотілося, тому вибрали досить цікаву гору, яка має назву Парашка. Свого часу я вже там бував і не один раз, але скажу вам, що завжди там бачиш щось нове і нове.

Як цього разу пройшов похід, що було цікаво і що не сподобалося читайте далі.

Розпочну, мабуть, із останнього. Страшенна спека і таємниче зникнення улюбленого пива 1517 по дорозі. Де ми його загубили ще досі не можу збагнути.

Дорога в Сколе, звідки розпочинався похід нічим особливим не запам’яталася. «Бумера» не було і хіба що свині рохкали у сусідньому вагоні. Багато бабусь везли їх на продаж. 😀

Похід із Сколе розпочався досить спокійно, вхід ми знайшли досить легко і на перших порах все проходило досить швидко. Але, з часом спека давалася взнаки і ми чекали коли ж по дорозі вже буде джерело. Воно було десь на третині дороги і щоб його побачити треба дивитися на надпис на дереві. До речі, маркування за яким ми йшли також пригодилося.

Завдяки ньому заблукати не важко.

«Міфічне» дерево. І воно трапляється по дорозі. Але, яке було моє розчарування, коли я побачив що воно зламане. А так хотілося знову і знову там сфотографуватися.

Ліс. От через нього дорога дуже важка, є багато завалів і треба їх обходити та і підйомчик там такий дай Боже кожному. 🙂

Ось коли ми вже вилізли на хребет, то все забулося. Прохолодний вітерець, неймовірні краєвиди, труси по дорозі (яка дівчина їх тут загубила?), зникнення 1517, фото на пам’ять – все це було.

На вершину гори ми піднялися десь за 4 години, хоча думаю якби був взагалі без рюкзака, то можна було би і це зробити ще швидше.

Сама гора. Як не заспівати гімн України, попоїсти, випити чисто символічно за підняття на гору. Людей окрім нас там не було, хіба коли вже спускалися додому, то прийшли туристи із Дрогобича. Та, вони не спішили, за їх словами ночівля в них мала бути якраз біля підніжжя гори.

А що Воробус і компанія? Треба було спускатися назад в Сколе. Це винесло приблизно 3 години, так важко вже не було, але знову і знову я шукав 1517, яке загубив десь по дорозі.

А співи? Звісно що були. «Повіяв вітер степовий, Червона рута, Там під Львівським замком тощо». Без цих пісень не обходиться жодна із поїздок.

Загалом похід сподобався. Хороші люди, бездощова погода, ще би Воробус поїхав додому швидше, а то згодом ледве не заїхав поїздом у Київ. Але, це вже інша історія. 😀

Гори рулять!!! Хочеться туди їхати ще і ще.

До речі, пан Йорген, який також був зі мною у поході (залишився в горах жити, так йому сподобалося) пообіцяв в кінці тижня зробити фотогалерею із походу.

P.S. Сподіваюся наступного разу пан Архіваріус буде мати на кого залишити свого хом’яка і поїде з нами. 😀

Автор статті: Vorobus.