Надивившись як плавають качки, ми попили водички й попрямували далі. Сподобалося у цьому місці те, що їхали фактично біля залізничної колії. Саме тої, якою я свого часу не один раз проїжджав, коли вертався з Ходорова. У цей населений пункт вашого автора свого часу теж носило.

Вдалося навіть пригадати давнє заняття – рахувати вагони. Ох, і любив я колись це діло.

Наш колега Ігор випередив мене з Юліаною десь на хвилин так на тридцять. Хлопцю так вже кортілося побачити Старосільський замок. Ми ж їхали, тримаючи дистанцію метрів так на 300 один від одного.

Навігатор сигналізував, що замок вже дуже близько. За хвилин десять ми до нього таки доїхали. Здивував дядько, який стояв неподалік замку й розпитував людей куди вони йдуть чи їдуть. Почувши голос тітки з навігатора, він навіть нічого нам не говорив. Ну, а куди ж ще можуть їхати хлопець з дівчиною і ще й на велосипедах?

Перші враження від замку в Старому Селі – тут було щось величезне, але зараз перебуває в аварійному стані. Чимось він нагадав мені фортецю у Бучачі, але на Тернопільщині вона у ще гіршому стані. Якщо би Старосільський відреставрувати, то можна було би зробити класне місце для екскурсій.

Заходимо на територію замку й одразу ж помічаємо нашого колегу Ігоря, який вже нас зачекався. Ну, що зробиш, такі вже Воробус та Юліана вродилися. Відстали…

Окрім нас ми помічаємо також компанію дівчат, яких активно фотографує молодий чоловік. Спершу думав що це на сторінки нового випуску «Плейбоя», який ось-ось мають знову випускати, але помилився. Це всього лише реклама інтернет-магазину.

Будете сміятися, але наша банда замість того, щоб полазити по замку, знайшла собі місце для посиденьок й швидко почала нарізати на імпровізований стіл. Дорога втомила, то ж треба було зробити серйозний перекус.

Поки дівчина поралася біля стола, Ігор швидко розвів вогнище, смажив ковбаски, а ось Ігор, той що Воробус, пішов випробовувати примус, який купив напередодні. Непогана річ я вам так скажу. Чай і кава були готові за хвилин 7-8.

Класно так сиділи. Я навіть казав колегам, що давно так не «торчав». Вічно кудись біжу, щось готую, а тут тупо приліг і валявся, слухаючи веселі історії та анекдоти. Щодо спеки, то вона якось навіть і не відчувалася.

До речі, про замок. Його ми потім таки оглянули. Що сказати? Треба там покосити траву і не гадити. Наші люди – дивні. Та сходи вже у той клятий туалет у барі, який розташований поруч. Ну, навіщо срати (вибачте за слово) на території.

Робимо фото на згадку й прямуємо додому. На цей раз ми вже трималися купи, ніхто не гнав вперед. Запам’яталися ще потім посиденьки на заправці під Львовом. Виявляється мої друзяшки знають добре репертуар Славка Вакарчука і його групи «Океан Ельзи». Довелося виставляти їм каву зі снікерсом.

Вечір… близько 22 години. Повертаюся додому по вулиці Чорновола, їду вже на автопілоті, але по правилах. Втома відчувається й хочеться прийняти душ. Велокомп’ютер показує 62 кілометри. Саме стільки намотав приблизно автор блогу у цей день.

Рух – це здоров’я, а здоров’я – це життя.

Цей же пост завершував на порозі, попиваючи гарячий чай. З нього можна або втекти знову у пошуках пригод, або ж зайти в хату. Вибрав другий варіант і сон….

Автор статті: Vorobus.