Ну, і в останній робочий день цього тижня започатковуємо нову рубрику «Поза кадром». У ній будемо писати не лише про культурну частину поїздки, а й розповімо про те, що залишилося «поза кадром».

Прем’єрний пост буде присвячений темі нашої поїздки на гору Камулу. Що ж лишилося поза розповіддю у попередніх постах. Я навіть собі все занотував у спеціальний блокнот, який буде присвячений саме дописам для цієї рубрики.

Отже, поїхали…

– Вперше я їхав у поїздку, а тим більше в гори без їжі, ліхтарика, води. Єдине, шо я мав, так це рушник, гель для душу, гаманець і шалик. Смішно так…

– Село без доріг.

Дивно, але таке класне село, як Романів, а у ньому взагалі нема доріг. Як тільки ми звернули у нього з головної дороги, я і решта пасажирів відчули всі умови «комфорту». Там не те що автівкою, автобусом було важко об’їхати ці ями.

– Дві церкви, куча магазинів.

Доріг нема, але за те, там є дві церкви одна біля одної і велика кількість магазинів. Я нічого проти релігії не маю, теж ходжу до церкви, але дорогу в село треба зробити. Таке враження, що там її робив ще Данило Галицький.

– Освітлення.

Я вже писав, що спускалися з Камули ми вночі, то ж здивувалися, коли побачили якісне освітлення на одній із вулиць. Я ще сміявся, що воно є кращим чим за моє у Львові. Уявіть собі.

– Чому Романів?

Напевно тому, що тут проживає повно Романів? Місцева жителька цієї здогадки не підтвердила й не спростувала. Може тут якесь плем’я жило?

– Відсутність інтернету та смітники.

Я ж кажу, що наступна теза підтверджує дивакуватість села.

– Хрен знає яка дорога на Камулу.

Мені здається на неї можна вилізти з різних боків. Якщо я би тут жив два або три дні, то, мабуть, би розвідав всі можливі підходи.

– Пес, який причепився до Воробуса.

Не знаю чи таке у всіх, але чомусь, коли я куди-небудь їду вічно до мене причепляється собака. Романів не став виключенням. Сиджу такий собі на зупинці, задумався, аж раптом прибігає до мене пес і поклав ноги ледь не на шию. Я в новій куртці, в нього лапи в болоті. Най його шлєк трафить.

– Собака-Мишко, дитина – Юстина.

Місцеві жителі називали їх так…

– Сільський магазин.

Ооооо, тут взагалі були свої приколи. На автобус ми мали чекати близько години, то ж аби не замерзнути вирішили піти в магазин за коняком і закускою. Місцева продавчиня одразу ж спитала звідкіля ми будемо, адже тут часто приходять і записують продукти на зошит. А тут ми такі з 500 гривневою купюрою. Проте, панянка виявилася ввічливою, побажала приїхати в Романів ще не раз і навіть нарізала ковбасу. До речі, будете сміятися, ця ж продавчиня казала, що жодного разу не була на Камулі. І таке буває…

– Маршрутка до Львова.

Тут взагалі хохма. В один момент я подумав, шо останньої маршрутки не буде, але помилився. Людей близько 19 години вечора побільшало, а коли транспортний засіб приїхав, то з нього вийшла бабка з плазмою. Ну, і приколи.

Камула, Романів, двома словами… Подорожуйте, не сидіть вдома і пригоди будуть ще не такі.

Автор статті: Vorobus.