Нарешті знайшов час написати про мою нещодавню подорож у печери, а саме Млинки. Знаходяться вони у Тернопільській області неподалік міста Теребовля.

Їхати туди близько 200 кілометрів. Навіть колеги жартували, що їм здавалося ніби вони їдуть у вже звичний Буковель. Лижі будуть потім, а поки що нас чекали полазеньки важкопрохідними місцями.

Радувало те, що приїхали ми у пункт призначення ще «за білого дня», а, відповідно, могли лягти перепочити з дороги, легенько перекусити, зібратися й вже згодом попрямувати у печери. Наш провідник Борис Гора зустрів нам привітно.

Коли їздив у ці краї у 2016 році, то якось все було по-іншому. Мені здавалося що господар мене “знешкодить”. Він так «травив», що я не знав куди я маю діватися. А тут він ще й почав мене називати Ігор.

Заходимо у нашу кімнату де, власне, і мала бути ночівля. Все ті ж знайомі нари, пічка, як у мене в селі. Атмосферненько… Не знаю чому, але це слово останнім часом до мене дуже причепилося.

«Пора….», – сказав Борис. Воробус і компанія почали швидко вибирати комбінезони, рукавиці. З цього моменту розпочалося найцікавіше. П. Борис дав мені костюм дорожньої служби. Вже потім він сказав, що зробив це спеціально, бо я багато говорю.

Костюм ніби непоганий, але зробити у ньому фото майже неможливо. Ще за «білого дня» все гаразд, а ось вночі зі спалахом починаються проблеми. Мене навіть почали виганяти з кадру й інколи називати світлячком.

Печери…

Все ж та ж дорога біля села, підйом по болоті, яке ще не замерзло і ось він – вхід. Заходжу й згадую 2016, коли я вперше їх побачив. Здавалося на вулиці холодно, а що ж буде всередині? А там тепло, «+9» градусів і темно як в «сра…і». Тому ми й використовували ліхтарики. Без них там ніяк.

Особисто мені було цікаво, а куди ж нас поведе цього разу Гора? Чи будуть важкі проходи?

Спершу чолов’яга багато жартував, водив дитячими шляхами, а потім розійшовся. Після «Чортового Горла» реально стало важко.

Воробус, як досвідчений «печерник», замикав колону туристів. Ви думаєте мені не було важко? Ще й як було, але кому я мав жалітися, коли нікого позаду мене не було.

Хіба Степану? Хто цей міфічний герой, скільки часу ми лазили печерами і які приколи були, коли ми таки з них вийшли читайте у продовженні розповіді вже завтра.

Дочекайтеся…

Автор статті: Vorobus.