Князь київський Ігор (про те, як податкове свавілля змінило долю монарха)

Засновником роду великих князів династії Рюриковичів був князь Ігор, який прийшов у землі слов’нські із далекої Скандинавії. Його батько Рюрик Старий наказав своєму ближчому і довіреному феодалу Олегу знайти території для правління сина. Олегу в тридцятилітній термін вдалося із розрізнених племен між Карпатами і Дніпром сформувати потужний плацдарм для майбутньої правлячої династії.

Князь Ігор очолив Київську Русь у 912 році. За походженням він був скандинавом. Його наставник (регент) князь Олег прийшов у Київ ще із рогатим шоломом вікінга на голові, а вже Ігор асимілювався у схінослов’янський світ настільки, що повністю сприйняв давньослов’нську мову, звичаї і нічим не відрізнявся від феодала-аборигена.

Слід зазначити, що слов’янські спільноти України кінця ІХ – початку Х століття досягли настільки високого інтелектуально-духовного розвитку, що чужа прийшла громада феодалів-вікінгів буквально в першому поколінні стала у Київській Русі рідною – слов’янською. Самі ж скандинави мали потужну традицію методики державобудівництва. Усе це в сукупності дало поштовх до швидкого нарощування сили Київської Русі. Князь Ігор узяв за дружину представницю полянської знаті Ольгу. Важливим досягненням у політичному плані було приєднання до кордонів держави союзів племен уличів і древлян.

На початку 40-х років Х століття з певних геополітичних та інших причин Візантійська імперія відмовилась платити данину Русі та вимагала перегляду незручних угод 907 року, заключених ще Олегом. Ігор довго не вагався: зібрав війська – на кораблі – через Чорне море – штурм Константинополя. А греки в тій ситуації замість того, подарувати цитрини, спалили княжий флот (використали камнемети – відому на той час зброю, а саме каміння опускали у суміш смоли, селітри, ще якоїсь біди, підпалювали і метали на армію слов’ян – що було абсолютною «новинкою» у веденні бойових дій).

У результаті князь Ігор змушений був підписати мирний договір (944 рік), за яким Київська Русь і Візантія ставали рівноправними партнерами. Левова частка прибутків у київській казні скоротилася, адже колишній васал Візантійська імперія перестала платити данину.

Будь-який правитель (навіть у наші часи грішні), щоб швидко збільшити доходи бюджету підніме податки. Ігор не був оригінальним і збільшив данину місцевим племінним князям вдвічі. Усі слухняно почали платити, а от із сюзом племен древлян на чолі з князем Малом відбулось щось не те. За офіційною версією істориків Мал просто відмовив Ігорю здати додатковий податок.

Інший варіант розвитку подій (описаний навіть в історичних джерелах) був до простоти і болі знайомий навіть сучасному українцю: княжий воєвода Свенельд зібрав таки данину з древлян, а князеві Ігорю в Києві доповів про протилежне – не хочуть вони платити. Розгніваний князь прийшов під древлянську столицю Іскоростень, але бій програв. Древляни ж зловили Ігоря, нагнули два дерева, прив’язали його до них ногами й відпутили. Князя київского розірвало… року Божого 945-го.

Мораль: не довіряй чиновнику при грошах! Розкажи цю історію кожному податковому інспектору, який прийде до офісу із перевіркою.

P.S. Далі правила Ольга і дала собі раду як із візантійцями, так і з древлянами.