facebook

Похід на Молдавяну. День перший

Молдавяна

Нарешті я зібрався з думками й спробую розповісти про наш похід на одну з найвищих вершин Карпат – Молдавяну, яка знаходиться у сусідній Румунії. Розповідати буду по днях, а їх було два.

Отже, розпочну свою розповідь із того, що ми приїхали на вершину траси Трансфагараш й почали збирати речі у майбутній похід. Автомобіль поставили на платній стоянці. Вартує таке задоволення 40 румунських лей (наших 200 гривень) за добу. Звичайно, можна було й обійтися без неї, але ризикувати транспортним засобом ми не стали.

Все добре, зібралися, але ж куди іти? Маркування ніби якесь було, але ж жодної згадки про Молдавяну. Почали розпитувати інших туристів, місцевий персонал. Більшість з них «інгліш» не знала, але ми таки зрозуміли, що маркування тут одне й треба йти так, як йде більшість людей – різко вгору.

Саме так Воробус і компанія зробили. Якщо чесно, то вже на першому підйомі я був не при пам’яті. Ми набрали солідну висоту, стоянка й озеро залишилися внизу, а вердикт туристів .які йшли навпроти був катастрофічний – на Молдавяну йти близько 8 годин в одну сторону. Десь у підсвідомості я собі подумав, а що ж я буду робити на маршруті.

Перша наша зупинка – озера. На них, окрім великої кількості іноземців, ми побачили український прапор. Само собою, що поспілкуватися рідною мовою хотілося, то ж ми підійшли до компанії з України. Дівчата й хлопці з Івано-Франківська розповіли нам що тут і до чого й ми попрямували далі. Здавалося, що нічого складного у поході нема. Поступово ми почали різко падати, йти по стежці. Перед нами вимальовувалися неймовірні краєвиди.

На шляху до вершини зустрічалися інші туристи, які або йшли, як і ми на Молдавяну або ж верталися з неї. Повеселив дід з Румунії років 60-ти. Я до нього пробував заговорити англійською, десь під час паузи матюкнувся, а він мені у відповідь, цитую: «говори українською, я все розумію».

З дідом попрощався й подався далі. Надалі з кожним метром ставало важче й важче. Проблема походу на Молдавяну така, що тут треба часто набирати висоту й потім різко падати. Недаремно згодом у мене та моїх друзів почнуть боліти коліна. Підйом – це ще так-сяк, а ось спуск дається важко.

Щоб наші читачі розуміли, по дорозі є ланцюги. По них також треба дертися вверх.

Питання прісної води. За неї не треба переживати, адже постійно є струмочки й прісні озера. Саме біля другого, великого озера ми й зробили тривалий привал. Втома відчувалася серйозна, тому вже подумували де ж ми то зробити зупинку на нічліг. Більшість туристів казала, що найкраще це робити біля наступних озер, до яких треба спускатися вниз.

Добре, що нам вдалося зустріти батька з дитиною, наш колега Ярема з ними порозумівся й вони порекомендували нашій групі йти далі й вже потім заночувати біля маленького струмка. До нього з хребта спускатися достатньо легко й саме неподалік можна залишити рюкзаки.

Саме так ми і зробили. Втома відчувалася й то серйозна. Тому, швидко зваривши суп на газовому балоні й повечерявши, ще у білий день ми лягли спати. Попереду на Воробуса й компанію очікував день сходження на одну з найвищих вершин Карпат.

Дихати було важко, адже перебували на висоті більше 2000 метрів над рівнем моря й серйозно кусала «мушкара».

Далі буде…

Більше фото ТУТ.




 

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*