Мали прокинутися в 6 годині ранку, але через надмірну втому всі проспали і зробили підйом із годинним запізненням. Тому, довелося пожертвувати сніданком. Приготували лише гарячу каву, швидко зібрали речі й пішли у напрямку Молдавяни.

Звичайно, що ніхто не хотів підніматися на вершину з рюкзаками й було прийнято рішення взяти необхідне в один, а решту сховати на схилах.

Дорога до підніжжя бажаної вершини була значно легшою. Ми вже не набирали часто висоту, аж до самого підйому на одну з найвищих вершин Карпат.

Найцікавіше, що на маршрутці були й такі відчайдухи, які спали прямо на хребті. Особисто я б не ризикнув таке робити. Все-таки, хоч трохи, але треба спускатися вниз до води.

Менше з тим, величезних зусиль піднятися на Молдавяну нам не вартувало. Навпаки, коли бачили прапор Румунії, то й йти стало легше. Всі хотіли дістатися бажаної вершини.

До речі, заночувати й можна під горою. Ліворуч є спуск до величезного озера, де ми побачили багато наметів. Тому, хто плануватиме подорож сюди, то вже маєте уявлення про місця для відпочинку.

Сама вершина вразила. Бачили б наші читачі як там гарно. Неймовірні краєвиди, та й з погодою, якщо чесно, пощастило. Здивувало, що біля інформаційного стовпа був навіть зв’язок. То ж, після двох днів «провалів» нарешті вдалося зателефонувати додому.

Довго на Молдавяні ми не були. Зробили фото, заспівали гімн України, перекусили й почали спускатися вниз. Завдання мінімум, а таким було «взяття» даної вершини ми виконали. Залишалося ще повернутися до автомобіля.

А далі з вашим автором відбулася прикрість. Під час спуску з Молдавяни я пошкодив коліно і йти з кожним метром ставало все важче й важче. Ось це так прикрість.

Довелося напитися знеболюючих, перев’язати коліно й прямувати через біль до автомобіля.

Дорога назад була теж важкою. Так, рюкзаки були вже не такими важкими, але травми Володі та моя гальмували групу, особливо на спусках.

Тим не менше, ми йшли і хотіли повернутися якнайшвидше до автомобіля. Ось воно знову озеро, знову гора Чуйка (дуже важко на неї як підніматися, так і з неї спускатися), знову ланцюги. Проте, ми були щасливими що вже йшли назад, після сходження на вершину. Назустріч ж нам йшло багато туристів, які лише робили перші кроки до бажаної мети.

Повеселила історія з українцями, яких ми перевіряли чи знають вони «інгліш». Як виявилося, не дуже.

З кожним метром дистанції сили нас покидали. Перед останньою горою ми навіть зробили тривалий привал, попили води, а коли побачили автомобіль, то зраділи. Дійсно важко і якщо я би комусь казав як йти на Молдавяну, то рекомендував би це робити не на два (як йшли ми), а на три, а то й чотири дні.

Останній спуск з гори був без слів. Всі хотіли вже помитися, скинути набридливі рюкзаки й випити чашку кави або чаю.

Саме так через деякий час ми й зробили. А ще поїли класний смаколик з бринзою. В Україні таких не роблять.

Користуючись нагодою, висловлюю подяку Володимиру, Яремі та Петрові за класну компанію у поході. Ці дні та пригоди запам’ятаються на тривалий час.

Автор статті: Vorobus.