facebook

Я не боюся сказати, ніколи…

Ніколи

Думаю, зараз це ще більш актуально ніж тоді, 3 роки тому.

Я не боюся сказати, ніколи.

Більш того, я вважаю, що мені є що сказати, тому я зараз це і роблю.

На щастя мене ніхто не ґвалтував, не принижував, не бив та інше. Гвалтую тільки я, регулярно, мізки різних людей 🙂

Цей пост буде швидше звернення до людей які мене читають і цікавляться моїм життям. Деякі з них батьки вже, деякі ними стануть в майбутньому.

Я така людина, що для мене не потрібен якийсь привід щоб висловити якусь свою думку, незгоду або навпаки, але зараз просто підходящий момент, який успішно поєднається з думкою. Сьогодні ввечері діти захотіли в Макдональдс, ми посідали з друзями в машину і поїхали. Приїхавши на місце, ми побачили стільки людей, що таке відчуття, ніби люди вдома влітку просто не готують 🙂

Тут поруч є дитячий майданчик, де діти можуть весело провести час, пограти в хованки і інші різні ігри.

Проїжджаючи біля них вони посміхалися, весело віталися, хотіли спілкуватися. Діти різні, від 2 років і до років 9-10. Присівши за столик я подумав, що було б в такій ситуації на Україні, у мене вдома? Почав згадувати ситуації які були, ті, які тим чи іншим чином запам'яталися.

Вся суть в тому, що я б хотів попросити батьків які вже такими стали, або тих, хто буде в майбутнього, у яких будуть свої дітки, ніколи не боятися говорити зі своїми дітьми! Не боятися, не соромитися і не думати, що це хтось зробить за вас.

Не бійтеся розповісти, що в цьому світі є люди, котрих вони будуть бачити трохи інакше, по-іншому, але при цьому вони такі ж люди і нічим НЕ відрізняються. Деякі не можуть ходити, деякі бачити, чути, відчувати. Не важливо. Важливо пояснювати, розмовляти, а не сварити чи втікати від розмови. Для мене прикро бачити, коли дитину сварять, намагаються зупинити, або, що ще гірше, не вдають ніякої уваги коли дитина запитує або сміється тобі вслід.

Ні, мене не лякає те що робить дитина. Мене лякає те що я бачу після, у відповідь. Навіщо сварити? Який у цьом сенс? Пізно. Треба пояснювати, говорити а не йти від відповіді. В цьому немає нічого ганебного, тільки навпаки. За 7 років в Італії я не побачив і не почув жодних навіть натяків на якісь насмішки, чи щось подібне. Тільки навпаки. Тут приємно та прийнято допомагати. В нас же якось навпаки. Хто слабший - той гірший? Та ні. Також хочу звернутись до людей які соромляться.

Соромляться знайомитися, спілкуватись, гуляти, йти в людні місця та інше. Ви чого?! Та чхати я хотів на того, хто сміється і на те, що йому НЕ подобається. Я можу їхати лежачи,сидячи, хоч головою до низу. Як можеш і що можеш - те і роби. Гуляй, ходи в ресторани, парки, кінотеатри, нічні чи пізнавальні клуби. Вчись. Живи повноцінним життям поки є така можливість. Комусь НЕ подобається, він почуває себе некомфортно поруч з тобою? Його справа. Нехай іде, пересідає далі. Це його проблеми. Це ВІН має ховатись, а не ти. Треба доводити і показувати, що ти - людина.

Так, Звичайно, говорити легко. Розумію, що не скрізь в нашій країні є пристосування для людей з обмеженими можливостями.

Стереотипи, звички та інше, але частково ми винні в цьом Самі. Ви не можете зайти в магазин? Та й хрін з ним скажемо ми. Ні! Не хрін з ним! Говоріть! У кожному магазині, ресторані та в більшості інших місць де ви хочете потрапити є персонал, є інші люди. Відмовився один допомогти? Добре, це його право, але від цього не повинно мінятись твоє бажання.

Продовжуй говорити! Є інші люди! Стукай і тобі обов'язково відкриють! Таким чином, можливо, через кілька десятків років ми будемо жити в щасті, мирі та повазі один до одного. Те, що є складова успіху. Ми будемо допомагати тим, хто потребує цього. Одне одному. Будемо одне ціле!




 

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*