Із проголошенням незалежності, в Україні досить довго і гнило відбувався конституційний процес. Нову демократичну Конституцію депутатський корпус «вродив» у ніч на 28 червня 1996 року. А до цього у нас, як у незалежній державі, діяла конституція уже неіснуючої УРСР (з якимось там обрізаннями і доштуковуваннями).

За певної політичної коньюктури до української Конституції 1996 року вносились зміни, які трасформовували повноваження різних гілок влади. Це було у 2004 році, потім повернули назад у 2011 році. Зрештою, на український народ ці маніпуляції влади не впливали, простим громадянам було на це начхати рясним насмарком.

Незмінними і недоторканими у нашому основному законі ( як і в подібних законодавчих актах цивілізованих країн) є те, що стосується безпосередньо народу – демократичні права і свободи. У Конституції України цим аспектам присвячено цілий Розділ ІІ – Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Читєш його і сльозу пускаєш від досягнень демократії та культивування людських цінностей.

Сьогодні хотілося б пером пересічного громадянина пройтися по праву на свободу слова і зборів. Бо щось частенько наші доблесні омоновці розганяють абсолютно мирні демонстрації, керуючись якимось рішеннями судів. То дозволу немає мітингувати, то документи на дозвіл не вчасно подали або не так оформили, то по газону почали ходити, чим нанесли грандіозної матеріальної шкоди територіальній громаді (тобто собі) і багато-багато інших юридично оформлених ідіотизмів від влади.

Звернемося до першоджерела. Частина 1, 2 Статті 34 Розділу ІІ гласить:

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Виходить якась незрозумілочка: цитована 34-а стаття дозволяє «вільне вираження», а 39-а стаття каже про це «завчасно сповіщати» та декларує «обмеження», які можуть «встановлюватися судом». Тепер усе зрозуміло. Спецназ під час мітингів, сльозогінний газ, гумові кийки – ЗАКОННІ!

З урахуванням цих конституційних норм спробуємо змоделювати таку ситуацію. Воробус і група його товаришів, перебуваючи у піднесеному душевному позитиві, із плакатами: «Янукович – наш президент!», «Азаров – порятунок української державності!», «Партія Регіонів – розум, честь і совість нашої епохи!» вийшли під Львівську обласну держадміністрацію, але НЕ попросили на це дозволу Львівської міськради. І тут стає зрозумілим, що усі ці люди (демонструючи на величезному піднесенні любов до влади) є порушниками закону і не можуть дозволяти собі таких атракцій.… І те, що влітку державні мужі у міліцейських одностроях із тризубчатою символікою порвали не одну вишиванку українців, що голодували проти мовного закону у Києві – теж абсолютно законно.

P.S.: Під час останніх президентських виборів у Франції чинний тоді президент Саркозі, перебуваючи в одному із міст країни, зайшов у кав’ярню. (Це відома політтехнологія – потрібно продемонструвати близькість до народу). Кілька сотень міщан оточили цей заклад харчування і скандували атипрезидентські гасла. І Саркозі змушений був близько трьох годин під охороною поліції пити каву і їсти кроасани. Але людей ніхто не чіпав поки вони не розійшлися. …!