Третій день нашого походу на гору Сивулю розпочався з того, що прокинулися вже не так рано як минулого дня. А все тому, що нова технологія спання у наметах спрацювала на всі сто.

Так холодно вже не було і, відповідно, грітися біля вогню не було необхідності. Благо ще з вечора ми все поприбирали.

Тому, що треба було зробити цього ранку, так це поснідати, зібратися і з холодною головою прямувати до нашої основної мети походу – гори Сивулі.

Керівник групи (Батя) ще напередодні ввечері попередив групу, що йти на Сивулю буде ще важче чим ми йшли до цього часу.

Тому, Воробус і компанія вже себе як слід зуміли налаштувати. Як виявиться згодом, «Батя» лукавив. Насправді все було набагато легше.

Отже, поснідавши, зібравши речі (Воробус ще й копієчку щоб повернутись кинув) та набравши води, близько 10 години ранку наша компанія вирушила у напрямку Сивулі.

На вказівнику було написано, що туди треба йти близько трьох з половиною годин. Хоча, до мети Воробус і компанія зуміли дійти набагато швидше (менше трьох годин).

Кого цікавить на цьому напрямі питання води, то скажу, що у хвилинах 20-ти від останнього джерела вода ще є, а потім її вже довго не буде.

Ми ж за якихось хвилин сорок вже були на хребті, перед нами почали вимальовувалися контури Великої Сивулі до якої йти з кожною хвилиною було все менше і менше часу.

Бачили б ви які там краєвиди. Чесно скажу, я такої краси у своєму житті ще не бачив. Навіть Чорногірський хребет мене не так запер.

По дорозі наша компанія минала вершини: Боревка, Лопушна (цікава своїми кам’янистими спорудами) та інші менш відомі вершини.

Щодо вашого автора, то втома минулого дня швидко минула, але була інша проблема. У мене почав швидко розряджатися фотоапарат. Згодом він таки сяде. Щоправда станеться це аж на горі Мала Сивуля.

Ми ж потрохи почали забиратися на Сивулю, але Велику.

Чогось надзвичайного там нема: лежать великі каміння та роблять перекус люди. Воробус і компанія теж поїли, а потім вирішили заспівати, традиційно, гімн України.

Фото напам’ять і треба прямувати далі – до малої «Сивульки».

Підйом туди сподобався набагато більше. Він значно цікавіший, плюс по дорозі ми побачили цікаві візерунки з каміння, які зображували слова: «Слава Україні», «День Незалежності», «ПТН» і так далі.

По дорозі зустріли групу людей, які робили масове сходження на Сивулю. Ох там і дівчат було багато. 🙂

Може таки треба було познайомитися? А ми пішли далі. За якихось хвилин 10-ть на нас очікувала Мала Сивуля.

Тут вже на вершині куди цікавіше: стоїть кам’яний стовп, на ньому прапор і само собою ми і тут заспівали гімн нашої держави.

Спускатися в Стару Гуту до місця стоянки нашого автомобіля колегіально вирішили чорним (складним) маршрутом.

Запам’ятався він тим, що Воробус і компанія стрімко збігали по каміннях (ще досі мені сняться), а також жерепом через який також довелося проходити.

Отак ідеш, твоїх колег не видно, а коли починаєш кричати, то лише починає бути видно пів голови із-за зарослів.

Згодом жереп переходить в ліс по якому треба робити маневри з одного боку на інший.

Не лише мене, а й моїх колег вони дістали і в якусь мить ми вирішили скорочувати шлях.

Нарешті вийшли з лісу, намочили лице в річці, поїли залишки солодкого і попрямували далі.

Де-не-де почали з’являтися хатинки, багато відпочивальників, корови і так далі. Село вже було близько.

Близько 18 години вечора ми дісталися до полянки де вже колись ночували. Ну, все можна розслабитися.

Але, гордий «батя» вирішив по-іншому. Він сказав розводити вогнище, ставити кип’ятити воду, розкладати намети, а я, у свою чергу, з ним пішли за автомобілем.

Приходимо до кпп (саме там стояло авто), пробуємо завести «дітище», а воно ніяк.

Розчарування…. Виявляється наш керівник групи забув вимкнути фари і акумулятор розрядився.

Приїхали…

Добре що нам на допомогу прийшов черговий на тому ж таки кпп, який мав авто і швидко переставив свій акумулятор у наше авто.

Ну, все нарешті можна поїхати в магазин, купити холодного пивця і вже у таборі відпочивати як слід.

Не спали ми в той вечір довго… Заслужили, чергова подорож в гори схоже що вдалася.

Далі буде…

Автор статті: Vorobus.