Завершую розповідати про подорож Ігоря Воробуса та компанії на лижі в Славське. А якщо бути точнішим, то на гору Тростян.

Минулу частину розповіді я завершив на тому, що після того, як злетів трос на підйомнику «Північ» я з колегою вирішили спробувати покататися на так званому півдні, а ним на цьому курорті є катання під кріселками.

Знали б ми тоді які пригоди нас там чекають. Коли лише почав спускатися якось дивно стало, а чому це ніхто окрім Воробус й та його приятеля Антона там не катає.

А виявляється, нижче кроти так нарили землі, що треба великі снігопади щоб там можна було розвивати швидкість.

Як насідок що Воробус, що Антон стільки разів впали поки доїхали до підсадки, що вже нічого не хотілося. Плюс на кріселку підніматися було дуже холодно й коли ми таки повернулися на саму вершину, то одразу було прийняти колегіальне рішення йти обідати.

Попоївши, випивши самогону на шишках, ми вже більше не їздили на південь, захід, а спускалися переважно по центру.

Саме там я зустрів свого давнього приятеля Тараса, який так вже любить знімати різноманітні фільми.

Само собою, і нас цей хлопчина також зазняв. Обіцяв, що до кінця цього тижня все змонтує і викладе в люди.

Щодо катання, то після обіду пішов сніг і чим раз, тим краще ставало катати на горі Тростян, в тому числі по центру. Ба, навіть скажу більше, саме кінематограф Тарас навчив мене новому методу їзди на лижах.

В 17 годині решта частина компанії вже мене очікувала внизу центрального підйомника щоб їхати на вокзал «бобіком», але Воробус ще один раз поїхав на верх Тростяну.

Все-таки, не кожного дня, й навіть кожного тижня доводиться бувати тут.

Рахував, що за день вдалося зробити близько 20-ти спусків.

До речі, про моїх колег. Поки мене не було, вони познайомилися з людьми з Івано-Франківська. Окрім того, що вони влаштували посиденьки, наробили багато фотографій, вони ще й заколядували.

За кілька хвилин Воробус таки спустився вниз, втома відчувалася. Це і є особливістю цього курорту. Людина має їхати додому, як то кажуть, наїжджена, а не так, що наступного дня не відчуваєш ніг.

По дорозі на вокзал ми ще пробували колядувати й в уазіку, але помітно було, люд вже хотів відпочити.

На вокзалі нас ще чекала пригода. Один з наших колег загубив паспорт й прийшлося підняти на ноги ледве не половину цього містечка.

Таки знайшли. Благо, що є добрі люди на землі.

На Тростян я ще повернуся, можливо й найближчим часом.

Автор статті: Vorobus.