Вже майже наступили вихідні, а це означає, що можна як слід відпочити від важких трудових буднів. Хтось це робить на дивані, хтось вибирається на природу, а хтось просто йде з друзями десь посидіти в кабаку.

Тему закладів харчування я зачепив не просто так, адже сьогодні мені довелося побувати в досить таки цікавому місці. Українські страви набридли і я вирішив відвідати щось екзотичне для себе.

Скільки разів ходив по вулиці Пекарській і ніколи не зауважував, що там на куті з вулицею братів Тершаківців є ресторан східної кухні, який має назву – Чайхана “Самарканд”.

Що ж, вирішив і туди зайти та спробувати їхньої їжі. Щоб аж так страшно не було взяв із собою приятеля.

Заходимо у середину й бачимо, що там є два зали: один одразу ж за барною стійкою, інший – на другому поверсі. Люб’язна дівчинка – Галина – пропонує піднятися вверх, адже внизу вільних місць не було.

І варто сказати не пожалів, що це зробив.

На другому поверсі значно веселіше, ніж на першому. А все тому, що там є спеціальні кабінки із м’якими диванами (шатро – оригінальна назва – авт.), в яких можна навіть закритися.

Воробус ще потім пожартує у розмові з власником цього закладу – п. Фуркатом, що сюди можна й приходити з дівчиною на романтичну вечерю.

Сідаю у шатро, нам подають меню. Воно гарно оформлене, великий вибір усього: від холодної закуски й гарячих страв до екзотичних страв та напоїв. Назви також цікаві. Писати їх не буду, бо мені важко вимовити.

До речі, власник – молодець. За рік настільки добре вивчив українську мову, що акцент майже не чути.

Листаю меню, листаю і мій вибір зупиняється на національному узбецькому блюді, яке має назву – плов. Вдома то я його куштував неодноразово, а от десь інде – ні. Що ж, цікаво що нам принесуть.

Поки страва готується розглядаю інтер’єр закладу та розпитую власника закладу за Узбекистан, знайомлюся з їхніми традиціями.

Що впадає в очі, так це килим під назвою – сюзане – на який дивишся й тебе розслабляє. За одно й вдається вивчити кілька цікавих слів. Так от, по-узбецьки, «рахмат» – це дякую, «саламалейку» – це слово привітання, а головний убір – «терпак».

За кілька хвилин приносять нашу страву, називається вона – плов на компанію.

Що це таке? Так от, це фірмовий узбецький плов, який подається на одну тарілку. Кілограм такого смаколика – 195 гривень.

Воробус одразу ж собі згадав давню карпатську традицію, за якою люди п’ють оковиту з одного горнятка.

Випив тут і Воробус з приятелем. Ну, таки порушив свій тверезий спосіб життя й ми замовили по 50-ть грам чачі. Кажуть, під плов вона добре йде.

Що можна сказати про плов.

Смачний… Чи то я не обідав до того, чи може дійсно так смачно. Більше схиляюся до другого варіанту. І це при тому, що вдома я не дуже люблю їсти дану страву. Може не так готують?

Повеселила мене офіціантка, яка сказала що за традицією узбецької кухні з’їсти треба все й так, щоб на тарілці не залишилося жодної крихти. Саме так ми і зробили.

Виходить кухар буде задоволений.

Поїли, слухаю музику (грає переважно східна) і треба збиратися та йти. Загалом заклад непоганий, єдине що я би порадив власнику, так це зробити ще столики на вулиці та поставити телевізор. Попереду Євро-2016, літо…

Хоча, є той же балкон, де можна вийти перекурити.

Автор статті: Vorobus.