Дійшовши до вказівника на «на Маківку» ми трохи перепочили й задумалися, а куди ж йти далі, адже було дві дороги: одна ліворуч – автомобільна, інша – ґрунтова прямо по курсу.

Було прийнято рішення йти ліворуч, адже читав в інтернеті, що саме ця дорога є новою й по ній краще йти. Хоча, чесно скажу, колись будучи ще зовсім юним ходив на Маківку саме по старій дорозі. Там треба йти вздовж дороги, а потім різко звернути ліворуч та набрати висоту.

Йти до меморіалу на горі Маківка від повороту 4,5 кілометри. На початку ми зустрічаємо синьо-жовтий камінь, а також табличку, де більш детально описано маршрут на гору.

Дорога рівна, час від часу тут з’являються лавочки на яких можна присісти та відпочити. Що цікаво, на початку дороги стоїть шлагбаум і пише що відвідування та проїзд заборонено.

Цікаво ж тоді, чому люди сюди ходять.

Та, менше з тим, як вже сюди прийшли, то треба йти на вершину. Як без цього? Компанія у Воробуса складалася із 11-ти чоловік, то ж зрозуміло що ми розділилися по компаніях.

Якщо чесно, то коли піднімався вгору була думка десь подертися вверх і трохи зрізати шлях. Але, потім від цієї думки відмовився адже не гоже залишати компанію, а дівчата явно дертися під такий підйом не будуть.

Хоча, потім, коли буду на вершині зрозумію що дорога там якась таки є….

По дорозі на вершину ми багато говорили, обмінювалися думками про подорож тощо. А ще ми зустріли два джерела на яких вирішили спробувати попити води. А чому б і ні?

Це ж гірська вода й вона краща від навіть тієї, яку ми купуємо у магазині.

Набрав, випив, потім за мною ще двоє колег це зробили і за кілька хвилин стало зрозуміло, що тут щось не так. У всіх почало крутити животи, а далі ви знаєте що треба було робити. Чи то від того що вода сира, чи вона таки забруднена… але було трохи кепсько.

Нарешті останні метри дистанції на гору й ми на вершині гори Маківка (її висота складає – 954 метри). Тут важко не замітити кладовище, де встановлено один пам’ятник та 50 хрестів січовим стрільцям, які боролися за волю та свободу неньки України.

Коли прочитав скільки їм було років, аж мурахи пробіглися по шкірі.

Все навкруги гарно облаштовано, є лавочки, навіть туалети, баки для сміття, а вище туалетів гарна колиба де Воробус і компанія розпалили вогнище та файно пообідали.

Звісно, що довго затримуватися ми не стали, адже о 18 годині 45 хвилин на нас вже чекав потяг у Львів, тому близько 15 години ми вже вирушили назад – в сторону залізничного вокзалу села Тухля.

Перед тим ще заспівали на могилі гімн України.

Йти туди приблизно 2,5 – 3 години легким ходом. Було важко, бо пекло сонце, але втому всі компенсовували хорошим настроєм.

Все-таки, вкотре вдалося побувати в Карпатах, відвідати цікаві вершини.

Ця подорож не остання цього року… Далі буде….

Автор статті: Vorobus.