Я лежав у парку і дивився вверх, можна сказати у небо. Так, безумовно воно було красиве, але мою увагу привертали крони дерев, які при подувах вітру дотикались один до одного.

Каштан та Липа – такі не схожі такі різні дерева, проте обоє по своєму красиві та унікальні. Але зараз кінець серпня, скоро прийде осінь, і листя каштану вже вкриті жовтизною. Хоча поєднання ледь жовтого та зеленого кольорів це красиво, проте це і трішки сумно, але як вже є, така природа і нічого не зміниш.

Що ж до липи, то її листя яскраво зелене і дивлячись на неї забуваєш про зміну пори року. Дуже цікавий контраст виходить, коли вітер гойдає гілля дерев: жовтуваті листя каштану та зелені листя липи доторкаються і створюють своє щось, що так просто не зрозуміти…

Ось так я лежав і все дивився як гойдається гілля, як воно доторкається один до одного, коли вітер подуває сильніше.

І в один момент я уявив, що як би я міг лежати тут впродовж цілого року і час проходив ніби відео в режимі прискореного перегляду, то я побачив би як опадає листя, причому хтось з них піддається впливу осені швидше, а хтось продовжує колихатись листя; як голе гілля дерев продовжує іноді торкатись один одного, а потім ще через деякий час, хтось швидше зеленіє і зустрічає нову частинку життя. Так пройшли б роки і я побачив би, як одне з цих дерев вже віджило своє, висохло і його потім зрубали, а від нього залишився б лише пеньок. Інше ж дерево було б вже не таким як раніше, воно вже не мало б кого торкатись своїм гіллям.

Чогось це все я знову порівнюю з нашим життям, з нами людьми…

Ми живемо, ми такі різні, такі унікальні і маємо свій період життя.

Ми маємо до кого доторкнутись частинкою свого життя під впливом обставин.

Колись ми зелені, колись ми цвітем і торкаючись своїм життям життя когось іншого створюємо красиве поєднання різних особистостей; а колись ми жовтіємо і втрачаємо частинку себе, але нас, майже розчарованих, вітер життя гойдає в сторону тих хто ще зелений і не піддається життю і доторкнувшись до них відчуваємо себе живими; а ще ми обоє буваємо без надії, яка опала жовтим листям, гойдаємось на під впливом вітру, який в моменти безпорадності дає зачепитись гіллям одне за одного і забути про самоту… І так впродовж життя є ті хто торкається нас своїм гіллям, розділяє з нами моменти життя, в різних його проявах.

І сумно стає, коли немає до когось доторкнутись гіллям, бо на місці дерева просто пеньок або ж слід розруханої землі… Тоді не знаєш, коли виросте інше дерево яке торкнеться своїм гіллям твого життя і чи буде це взагалі…

Але це дерева, а ми люди… Хоча все так схоже, таке знайоме. Але зараз хочу залишити думки і дивитись як вітер гойдає гілля дерев, таких різних і між собою не схожих, але вони торкаються один одного і створюють щось особливе таке знайоме та близьке…

Автор статті: Yar_Ik.