Вдихаю запах ночі, такої тихої та спокійної. Відчуваю свіжість, морозну свіжість темної вулиці мого міста. Дарма що холодно і єдине що бажаєш це тепла, мені приємно знати, що я живу, а те що я відчуваю холод, тому ознака.
Я думаю, хоча скоріше згадую… Я згадую людей та події, які супроводжували мене впродовж мого юного життя. Все так різноманітно та незвично, іноді сумно або ж навпаки – весело, але в будь якому випадку не скучно.
Йдучи холодною зимовою вулицею разом з бажанням зігрітись приходить велика зграя спогадів. І всі ці спогади пролітають повз немов стовби електромереж, пролітають повз і залишаються десь там в темряві, десь там у минулому…
Ніби мова йде ні про що, але насправді це не так.
Я просто намагаюсь сказати щось, не говорячи прямо, ніби вкладаю зміст між рядки. Хоча, здається, я не один такий. Все наше сучасне життя це почуття та бажання прикриті плакатом іншої тематики, немов би конспірація.
Але навіть сховавшись від публіки за завісою, що на сцені, все рівно намагаємось говорити до цієї ж публіки. В більшості інкогніто, не сміливо, шифруючи кожне до болі щире слово, в щедрому потоці безглуздих речень. Ми боїмось цієї публіки, боїмось її вердикту.
І в кожного ця публіка своя: в когось це цілий концертний зал, і він не може вийти до тих хто прийшов; в когось це людина, яка щиро дивиться в очі; а ще буває, що за завісою опиняється дзеркало, яке відзеркалює тільки артиста на фоні темряви… І хто знає чия публіка важча чи страшніша, в кожного свої нюанси та унікальна історія… І судити не мені, бо я сам ховаюсь за завісою і саме тут, в схованці своєї нерішучості, я промовляю все те важливе, що маю говорити для своєї аудиторії…
Але довго так тривати не буде, бо не дочекавшись дійства можуть піти глядачі, або ж завіса просто розсунеться і я стоятиму лицем до лиця зі своїми страхами…
Проте вже холодно, і я хочу зігрітись та лягти відпочивати, перед цим не забувши викласти думки у більш менш логічно побудований текст.
Автор статті: Yar_Ik.
Написати коментар