«5х5» згадує про одну з найтитулованіших команд останнього десятиріччя.

У рамках святкування 25-річчя українського футзалу «5х5» продовжує згадувати події, а також команди та людей, які вплинули на розвиток цього виду спорту в Україні. Цього разу ми згадуємо команду, яка протягом останніх кількох років асоціювалась у Європі з українським футзалом. Ця команда була флагманом чемпіонату України, але, на жаль, зараз не грає у жодному з турнірів, хоча вболівальники вірять у відродження. Мова піде про харківський «Локомотив».

Замість прологу

На цей матеріал його автора надихнув пост колишнього головного тренера «Локо» Євгена Ривкіна у соцмережі Фейсбук про те, що вже минув рік від того дня, як «залізничники» завоювали свій останній трофей – Кубок України. Вже за деякий час після цього на офіційному сайті «залізничників» з’явилась інформація про те, що команда розформована, а гравці стали вільними агентами. До останнього моменту була надія на те, що «Локо» відродиться та піде шляхом «Урагану», тобто – почне грати молодіжним складом, тим більше, у дублюючому складі «Локомотива» була гідна молодь. Однак, на жаль, «Локомотив» не відродився… Сподіваємось, що поки що не відродився…

Точка відліку. «Пташенята» Ривкіна

На офіційному сайту «Локо» можна почитати, що історія ФК «Локомотив» (Харків) починається у вересні 1991 року, коли поновило роботу відділення футболу в ДФСК «Локомотив» при Південній залізниці. Але справжньою точку відліку успішного шляху «Локомотиву» на теренах українського футзалу сміливо можна розпочати з сезону 2008/2009 р. р. Саме тоді підопічні Євгена Ривкіна здобули свій перший трофей – Кубок України. Для харків’ян, які проводили тоді лише другий сезон у Вищій лізі чемпіонату України, похід за Кубком розпочався у Горлівці матчем проти місцевої команди «Стірол-Слав-Універ», яка тоді грала у Першій лізі та була фарм-клубом «Єнакієвця». Незважаючи на те, що підопічні Миколи Крикуна мали величезне бажання пройти сильніших за класом суперників, горлівчанам цього зробити не вдалося. А вже потім, рік потому, Євген Ривкін скаже, що Горлівка стала для «Локомотива» фартовою.

Втім, якщо відкинути всі роздуми про фарт чи нефарт, треба констатувати одне: харківський «Локомотив» у сезоні 2008/2009 р. р. став фіналістом Кубку України. Для молодої слобожанської команди, основу якої складали вчорашні вихованці школи «Локо», це вже був величезний успіх. Тим більше, що суперником «червоно-чорних» був донецький «Шахтар», який на той момент був флагманом українського футзалу. До того ж, фінал Кубку України проходив на майданчику донецького Палацу спорту «Дружба». Тобто, у «гірників» була ще й перевага власного паркету. Але 3 травня 2009 року сталось неймовірне: саме «Локомотив», який вважався «андердогом» у протистоянні з «Шахтарем», став володарем Кубку України з футзалу сезону 2008/2009 р. р.

Автор цих строк дуже добре пам’ятає той фінал, адже був присутній на ньому. І тоді мене вразили кілька речей, які, безумовно, вплинули на хід гри та підсумковий результат. По-перше – це те, що домашній фінал Кубку України з футзалу, та ще і за участю рідної команди не зовсім зацікавив донецьких вболівальників. Звичайно, це можна пояснити тим фурором, який відчувався у Донецьку перед фіналом Кубку УЄФА, де футбольний «Шахтар» мав грати з німецьким «Вердером». Але ж ця гра мала відбутись трохи пізніше, а поки донецькі вболівальники могли би по вболівати за «молодших» «помаранчево-чорних». Хоча багато хто з українських любителів футзалу пам’ятає, як у середині 2000-х років трибуни «Дружби» заповнювались вщент, а домашні матчі «Шахтаря» показувались по телебаченню. Тим не менш, цього разу підопічні Олега Солодовника фактично залишились без дуже гучної підтримки. По-друге – приїзд харківської «тор сиди», який згодом став однією з «фішок» «Локомотива». Щоправда, згодом на виїзні матчі «залізничників» їхали переважно «ультра». Але на той фінал у Донецьку керівництво Південної залізниці організувало поїздку для вболівальників на фінал Кубку України. В результаті близько 150 болільників не тільки приїхали у Донецьк, а і підтримували своїх улюбленців протягом усього матчу. І здавалося, що не «Шахтар» грає вдома, а саме «Локомотив». Безумовно, це також вплинуло на результат. По-третє – «Локомотив» тоді вразив рівнем своєї підготовки та, власне кажучи, самою грою. Це вже потім така гра стане однією з візитівок «Локо». А тоді, у 2009-му, це було для мене одним з відкриттів. Євген Ривкін не дав розгулятися ключовим гравцям «Шахтаря», особливо – бразильцям (а тоді бразильський легіон у «поманарчево-чорних» був солідний, як для чемпіонату України: Тьяго, Ромаріо, Вассура, Фумаса), грамотно побудував гру в обороні та зробив ставки на контратаки. І саме ця ставка спрацювала двічі під час матчу, коли м’яч два рази опинявся у воротах «гірників». Донетчани, мабуть, не очікували такої гри від молодої та ще не дуже досвідченої у кубкових баталіях команди, тому і програли 0:2. По-четверте – для «Локо» ця перемога була важлива ще й тому, що вона була здобута зусиллями переважно своїх вихованців, які, починаючи з 1991 року, поступово приходили у команду та ставали її кістяком. Багатьох з них Євген Семенович Ривкін довів з дитячої команди до команди майстрів. І в цьому плані чомусь одразу виникає аналогія з легендарним «Класом-92», тобто складом випускників Академії «Манчестер Юнайтед», переважна більшість якого потім склала кістяк знаменитої команди Сера Алекса Фергюсона у другій половині 90-х років минулого століття. Різниця полягала тільки в тому, що Сер Алекс прийняв своїх знаменитих вихованців, коли вони вже випестились з Академії, а Євген Семенович вів своїх підопічних з дитячих років. І найголовніше – це був тріумф для всього харківського футзалу. Адже ні для кого не буде секретом, що Харків вважається Меккою українського футзалу (при всій повазі до таких футзальних центрів, як Київ, Одеса, Львів, Запоріжжя та Дніпро). І багато вихованців саме харківського футзалу потім складали (та і зараз складають) основу збірної України. Тому, для футзальної Слобожанщини цей тріумф «Локо» мав дуже велике значення.

Шлях до статусу флагману українського футзалу

Як часто буває, після тріумфального сезону наступний має стати перевіркою на міцність та підтвердження амбіцій. Тобто, «Локомотив» мав виступити у сезоні 2009/2010 р. р. як мінімум не гірше, ніж перед цим. Але молодість більшості гравців «Локо», вочевидь, зіграла цього разу проти харків’ян. В результаті «залізничникам» не вдалося відстояти звання володаря Кубку України. Для слобожанці це прикро ще й тому, що фінальна частина, яка проходила у форматі «Фіналу восьми», проходила як раз у Харкові. Але вже на чвертьфінальній стадії «Локомотив» у серії післяматчевих пенальті поступився «Шахтарю», який, таким чином, взяв реванш у харків’ян за минулорічну поразку у домашньому фіналі Кубку України. А от щодо чемпіонату, то там у «Локомотива» «полювання» за медалями було невдалим – лише п’яте місце. Однак, воно, вочевидь, лише спонукало слобожанці рухатись надалі у тому напрямку, який був давно обраний. І, як показав час, цей рух був правильним. Починаючи з сезону 2010/2011 р. р. харківський «Локомотив» постійно здобував комплект нагород чемпіонату України з футзалу. До того ж, варто відзначити динаміку «зростання» досягнень харків’ян. Спочатку підопічні Євгена Ривкіна у 2011 році здобули бронзові медалі. Наступного року в активі слобожанці вже було «срібло». А вже у 2013 році «Локомотив» досяг своєї головної вершини, ставши вперше у своїй історії чемпіоном України. І після цього «залізничники» кілька років поспіль не віддавали своїм суперникам звання чемпіона України. За цей час «Локомотив» став триразовим переможцем Екстра-ліги (2013, 2014, 2015), чотириразовим володарем Суперкубку України (2013, 2014, 2015, 2016), віце-чемпіоном України (2016), а також додав до своєї колекції звитяги у розіграшах Кубку України (2016, 2017) та став бронзовим призером Екстра-ліги (2017). Також «Локо» три сезони поспіль брав участь у Кубку УЄФА, де харківська команда доходила до Елітного раунду і навіть була близькою до виходу у «Фінал чотирьох», проте, на жаль, цього підопічним Євгена Ривкіна зробити так і не вдалося, хоча шанс переписати історію виступів українських клубів у єврокубках дійсно був.

Останній сезон

Сезон 2016/2017 р. р. став останнім у літописі харківського «Локомотива». Його підопічні Євгена Ривкіна закінчили з трофеєм. Ним став Кубок України, який «Локо» виграв у Києві, перегравши у фіналі «ХІТ». Так само, як колись у Донецьку, коли був переможений «Шахтар». Фактично коло замкнулось. Але ще більше воно замкнулось тоді, коли «Локомотив» за підсумками протистояння з тим же «ХІТом» у «бронзовій» серії плей-оф Екстра-ліги здобув третє місце. Ось так і сталося, що першими досягненнями «Локо» були Кубок України та «бронза» чемпіонату України, і цими ж здобутками він завершив свою переможну ходу футзальними майданчиками України. А вже потім, як ми казали, стало відомо, що «Локомотив» не буде брати участь у чемпіонаті України серед команд Екстра-ліги сезону 2017/2018 р. р. Хоча у вболівальників та футзальних експертів була надія на те, що «Локо» зможе піти шляхом «Урагану» та грати більш омолодженим складом. Тим більше, тоді на підході була непогана плеяда молодих гравців з «Локомотива-2». Вже тоді почали про себе заявляти Дмитро Бутов, Владислав та Ростислав Воронцови, Віталій Дубіч, Андрій Теряєв, Олег Виставний, Семен Єфименко. Тобто, було, з кого «ліпити» новий «Локомотив». Однак, на жаль, у сезоні 2017/2018 р. р. команда з Харкова, яка вже встигла стати грандом українського футзалу та увійшла до когорти таких великих клубів, як одеський «Локомотив», київський «Інтеркас», донецький «Шахтар» і та ж сама львівська «Енергія», яка була, мабуть, одним з найпринциповіших суперників «Локо». Недарма їх протистояння називали українським футзальним «Ель-Классіко»! А ті молоді гравці з «Локо-2» тепер або грають на аматорському рівні, або пробують свої сили в інших клубах Екстра-ліги.

Однак, на жаль, це вже історія. Звичайно, хочеться, щоб вона тривала. Відповідно, виникає бажання поставити три крапки. Але поки що там стоїть лише одна крапка. Чи матиме історія «Локомотива» продовження? Це вже залежить від того, чи захоче хтось її продовження. За цей сезон, коли «Локомотив» не представляв Харків у Екстра-лізі, було зроблено багато для того, щоб столиця Слобожанщини не забувала про футзал. Про це свідчить і той факт, що саме у Харкові проходили товариські матчі між збірними України та Італії. Про це свідчать і перемоги харківського «Viva Cup» у Всеукраїнському фіналі Аматорської футзальної ліги України та команди ХНУ ім. В. Каразіна у «Фіналі чотирьох» чемпіонату України серед ВНЗ. А вже скоро Харків прийматиме фінал Кубку України серед жіночих команд. Тобто, цьому місту не дають забути, що воно є Меккою українського футзалу. І будемо сподіватись, що скоро «Локомотив» відродиться та гідно представлятиме Харків як в Україні, так і у Європі. А якщо окрім «Локо» ще якась команда раптом засвітиться в Екстра-лізі, то від того виграють усі. Харківських дербі давно не було, але це вже окрема історія…

Замість епілогу

Мабуть, історія «Локомотиву» була б неповною, якби ми не згадали про стосунки «Локо» зі збірною України. А вони були дуже теплими. Більше того – вихованці «Локо» складали кістяк молодіжної, студентської та національної збірної України. І в ті часи збірні України – здебільшого, студентська та молодіжна – посідали високі місця на різноманітних турнірах. Більше того – студентська збірна України, основу якої складали «залізничники», у 2010 році стала четвертою, а у 2012 році посіла перше місце. Це вже потім майже всі ті гравці, які тоді грали за студентську збірну України, почали складати основу національної «синьо-жовтої» команди. А Євген Ривкін згодом став головним тренером збірної та вивів її до фінальної частини Євро-2014, де українці зупинились на стадії чвертьфіналу. Для наставника «Локо», безумовно, це було одним з головних досягнень у кар’єрі. Та і для гравців «Локомотиву», особливо для тих, кого Євген Семенович тренував ще тоді, коли вони були юнаками, мабуть, теж.

Ось таким він був – харківський «Локомотив». Сподіваємось, що наша ретроспектива бодай би якимось чином допоможе небайдужим до розвитку футзалу у Харкові людям відродити цю легендарну команду.

«5х5»

Автор статті: Terentyev.