Велосипедом у Брюховичі

Брюховичі

Погода чудова, літня, то ж можна прокататися на велосипеді. В принципі я вже й не пригадую коли востаннє їздив на громадському транспорті.

Хоча, у зв’язку з пандемію коронавірусу користуватися трамваями, тролейбусами, маршрутками можуть лише «вибрані» люди. Тому, краще дотримуватись правил.

На велосипеді їжджу переважно по справах, а ось декілька днів тому вирішив вибратися на прогулянку. Тим більше, що запропонував мені цю велопокатульку хороший приятель Ярослав, який лише купив «ровера».

Ну, як відмовити хлопчині?

Правда, коли приїхав до нього додому, то був шокований. У Ярослава велосипед у рази потужніший за мій, коштує також значно більше. Ну, але куди вже діватися. Їхати то треба було.

Лукавити не буду, коли скажу, що вирішили поїхати покатати у смт. Брюховичі. Райони, по яких катаюся, вже набридли. Хотілося чогось нового.

Брюховичі (фото)

Можна було «валити» через Чорновола, але ми легких шляхів не шукаємо й поперлися через Кривчиці-Топольну.

Це зробили для того аби розігрітися. Велосипед колеги давав про себе знати, адже Ярослав мене постійно обганяв. І лише після того, як я увімкнув швидкісну передачу, то мої шанси їхати попереду зросли.

По дорозі до повороту на Брюховичі нічого цікавого не відбувалося. Навпаки, їхати було скучно, автомобілів мало. Та й якість дорожнього покриття давалася взнаки.

Веселіше стало після повороту на «Брюхи». Коли ще їхав туди маршруткою, то бачив велосипедну доріжку. Щоправда, випробувати її на власній шкірі не доводилося.

П’ятихвилинна зупинка й ми рушаємо в дорогу. Спершу велосипедною доріжкою й не пахло, їхали по звичайній дорозі. За мить вона таки з’явилася ліворуч від мене. Якщо бути відвертим, то був здивований якістю «полотна». Їхати дійсно було зручно. Ще кількасот метрів й велосипедна доріжка змістилася у праву частину.

Тут я побачив справжній фурор велосипедистів. Я розумію тепло, карантин, люди засиділися вдома, але ж не думав, що їх тут так багато.

Єдиним мінусом дороги у Брюховичі є крутий підйом. Він простягається протягом 2 кілометрів. В один момент я хотів зробити зупинку, але ж соромно було казати Ярославу що втомився. І лише згодом ми таки дійшли до висновку, що пауза потрібна.

А тут якраз побачили вказівник, що праворуч у лісі можна знайти місце гибелі Володимира Івасюка. Звичайно, що і туди ми також з’їздили.

Думали купити чебуреків у всім відомій «Чебуречній», але вона зачинена. Хоча, могли би й продавати «смаколики» на винос.

Дорога назад була набагато легшою. Ми вже знали що на половині дороги на нас очікує підйом. За те, їхати далі був сам кайф. Ваш автор зумів розігнати свого «агрегата» до 38 км/год. Колега не відставав.

По дорозі ми зустрічали нові партії велосипедистів. Тому, якщо ви хочете не сидіти в хаті, а покрутити педалями, то Брюховичі саме те.

До слова, від «Чебуречної» до центру міста якихось сім кілометрів.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*