Поїзд під номером 63 сполученням Харків – Київ вже стояв на пероні. Антон та Ніна прийшли завчасно, тому вони ще встигли побалакати біля вагону поїзда.

– Коли ти наступного разу приїдеш у Харків?
– Не знаю. Як обставини складатимуться.
– Напишеш мені?
– Ніно, я зараз не буду тобі нічого обіцяти та давати марну надію. Але якщо я буду тут і не встигатиму зустрітися з тобою, ти знаєш, де мене шукати.
– Добре. – Ніна намагалася стримувати емоції. – Дякую тобі за сьогоднішній день.
– І я тобі дякую. Добре, що він завершується саме так. – підсумував Антон.
– У мене є для тебе невеличкий подарунок. – Ніна дістала з сумки невеличку подарункову упаковку. – Подивись, що там.

Антон розкрив цю мініатюрну упаковку. В ній знаходилась невеличка статуетка, на якій були зображені два дельфіна. Точно такі, які колись Ніна подарувала Антонові на день народження. Ті дельфіни залишились у рідному місті, на окупованій ворогами території…

– Ніно… Ти пам’ятаєш… – у цей момент Антон відчув, як його серце забилося частіше.
– Звісно, я пам’ятаю. – усміхнулась Ніна. – Сподіваюсь, що тепер ти згадуватимеш про мене частіше та більш позитивно.

Антон нічого не зміг відповісти. На очах виступали сльози. Він обійняв її міцно, пригорнув до себе і поцілував. Як колись.

– Дякую тобі за все. – прошепотів Антон.
– І я тобі дякую за все. – відповіла Ніна.

Електронний голос оголосив по вокзалу про завершення посадки на поїзд № 63 сполученням Харків – Київ. Антон пішов у свій вагон. Він попрощався поглядом з Ніною. Чи назавжди? Тепер це питання не було таким актуальним. Важливо було те, що вони знову зустрілись та пробачили одне одному всі образи. А що буде далі? А далі буде Київ, станція «Дарниця» та початок нового життя з чистого аркуша.

Артем ТЕРЕНТЬЄВ, 1 травня 2020 року.