Наступного дня думав прокинуся швидко, приготую сніданок, але нічні посиденьки далися взнаки. Ближче до ранку автор блогу заспав мертвим сном і лише колеги мене збудили.

Поснідавши, ми зібрали речі й вирушили у напрямку вершини Явірник. Щоб наші читачі розуміли це треба зробити якраз біля згадуваного нами генделика. Ви маєте пройти по нормальній дорозі вверх, потім побачите житлові будинки і вже після них буде стежка в ліс.

Саме так ми і зробили, але перед тим зорієнтувалися по карті. Якщо ж сказати на «хлопський розум», то треба різко набрати висоту, згодом знайти річку, яка буде по ліву руку й вже далі йти постійно біля неї вгору.

Не знаю як там інші члени нашої групи, але особисто мені йти було дуже важко. Мабуть таки карантин і зайва вага далися взнаки. Чимось особливим наш підйом не відзначився.

Йшли постійно класним лісом, де стільки дров, що вистачило би на три зими.

Куди веселіше стало пізніше, коли Воробус і компанія вилізли на полонину Явірник. Там настільки гарно, що хотілося тут залишитися на днів так три. Неймовірні краєвиди, хатинки для ночівлі (більшість з них, до слова, зачинена) – це все полонина Явірник.

Проте, довго затримуватися на полонині не стали, а попрямували далі – на однойменну вершину. Набір висоти відчувався, як і спека. Через деякий період часу ліс завершився і почалися каменюки. На Явірнику вони одні з найбільших у Горганах.

Інколи доводилося навіть показувати свої навики скелелаза. Окрім нашої групи була ще й інша, але, на відміну від нас, вони не поспішали.

Ближче до обіду ми виперлися на гору. Явірник зустрів теплою, сонячною погодою і неймовірними краєвидами. Якщо немає хмар, то з цієї вершини видно гору Хом’як, Синяк, кінець Горгану, Яремче тощо.

Перекусивши, ми попрямували назад до точки старту. Що дуже хотілося у цей момент, так це попити води. Її ми знайшли аж на полонині Явірник. Добравшись до неї, ми відчули справжнє щастя. Води було багацько і можна було пити хоч цілий день.

Звичайно, що після цього можна йти далі. Спуск, як і підйом перед тим, чимось особливим не відзначився. Хоча ні, можна виділити нашого колегу Ярему, який зумів знайти величезний білий гриб. Згодом хлопчина подарував його місцевій дитині.

Спустившись вниз, наша компанія розділилася: я та ще один Ігор пішли на водоспад Гук, Ярема залишився біля речей, а п. Володимир попрямував до автомобіля. Втома потрохи відчувалася, але вона була приємна.

Приємно, що мені і колегам вдалося підкорити чергову вершину. В принципі, не така вже складна як здається на перший погляд. Єдине, що треба, так це натрапити на потрібну стежку й помучитися на зруйнованій паводками дорозі до водоспаду Гук.

Автор статті: Vorobus.