Літо – пора туристичних походів. Саме тому ваш покірний не сидить вдома, а подорожує. Ще би коронавірус пішов геть від нас, було би взагалі ідеально. А то доводиться обмежувати себе в тій чи іншій вилазці на природу.

Тим не менше, Ігор Воробус і компанія зуміли вибратися в Сколе аби у черговий раз піднятися на вершину Ключ. Щось мені так здається незабаром Ключ наздожене Парашку по кількості моїх підйомів туди.

Але, як казав один відомий український тренер: «та, то таке».

Компанія у складі Ігоря Воробуса, Ігоря Кузя, Володимира Ільківа та Мар’яна, вдало переночувавши біля підніжжя гори, наступного дня з мінімальною кількістю речей поперлася на гору. Чому поперлася? Ще напередодні синоптики прогнозували серйозні зливи, а ми не мали навіть дощовиків.

По гарячих слідах можу сказати, що дорога на Ключ зіпсувалася. Коли я бував тут раніше, то на шляху до вершини були лавочки для відпочинку, шлагбаум. Зараз же, склалося таке враження, всім пох. Вибачте за тафтологоію, але за цим всім треба дивитися, а не руйнувати.

Спершу йшлося нам дуже просто. Втоми не відчувалося, тому ми говорили про все на світі. Веселіше стало потім. Зненацька налетіла хмара й розпочався дощ.

Само собою, що ми сховалися між деревами. Якихось хвилин 10 і дощик перестав. Стало свіжіше, але, натомість під ногами було болото. Особливо Ігор Степанович почав з цього всього плюватися. Але, за мить у нього піднявся настрій, адже ми дійшли до вершини, побачили монумент Січовим Стрільцям і навіть виконали державний гімн України.

Ще кілька хвилин і ми зустрічаємо двох дівчат, які бігли гонку. Симпатичні такі.

А далі я вирішив побавитися у пригоди й замість того, аби піти спокійно до машини, захотів знайти міфічне озеро, на якому русалки тягнуть людей у воду. Цікаво було чи мене теж би затягнули.

Почали йти старою дорогою, якою я колись блудив і знову повернули не туди. До озера не дійшли і, мабуть, Слава Богу, адже за мить почалася гроза. Не пригадую, коли востаннє я так змок. Води було стільки, що довелося спускатися вниз без футболки. Ігор Степанович «курив у стороні» від такого спуску.

Благо, що завдяки компасу та п. Володимиру вдалося успішно зійти вниз і за деякий час дійти до машини. Здається такі простенькі гори у Сколе, а такі підступні.

Насамкінець же скажу, що на дорозі до озера я кинув копійку. Сюди я ще повернуся. Цікаво ж що ж це за русалки нам на тому міфічному озері, про яке ніхто не знає.

Автор статті: Vorobus.