Із війною русні проти рідної України я фактично залишилася без роботи. Тому, на пропозицію спробувати свої сили у ролі оператора call-центру погодилася одразу ж, тим більше читала, що зараз у Львові шалена конкуренція за робочі місця. Ті ж переселенці погоджуються на будь-які умови, аби тільки платили. Тому, за роботу треба триматися.

Справа для мене нова, адже раніше працювала копірайтером.

Працюю в Adelina call-center на одній з гарячих ліній. Вдень дзвінки йдуть безперервним потоком. Навантаження на лінію дуже високе. Людей можна зрозуміти, бо зараз війна, і у них купа проблем і питань, які потребують швидкого вирішення: ліки, вакцинація, сертифікати в Дії, волонтери, біженці, військові, виїзд за кордон і ще купа інших різних питань.

Незважаючи на всі труднощі, я рада що можу допомогти людям, які мало не плачуть з вдячності, що я їх вислухала. Хоча, так звані біженці є різні. Бувають і такі, що дорікають нам за невирішене питання, а ми всього-на-всього передаємо інформацію і жодним чином не можемо впливати на вирішення цих проблем.

Плюс я була трохи шокована, що навіть, вибачте, в туалет збігати – суворий регламент по часу. Але, нічого, прорвемося. Через певний період часу поділюся більш детальнішими враженнями від роботи в умовах війни.

А поки що біжу ще варити борщ, 10 година вечора, знову ляжу спати за північ… якийсь треш… але виходу нема, треба десь працювати і заробляти. Легкої роботи в принципі не існує.

При можливості буду намагатися вести щоденник війни, який вже став традиційним на блозі Воробуса. Бережіть себе, допомагайте один одному. Тільки перемога!

Автор статті: Arwenita.