Іти по воді….

Не вірю в те, що зустрічі бувають випадковими. Кожна зустріч і співпраця з якоюсь конкретною людиною залишає відбиток на тобі або ж чогось величного, або чогось дріб’язкового.

За останні чотири тижні, мені доля дарувала зустрічі з над людьми. Я вдивлялася в їх подекуди ще дуже молоді, але такі мужні очі, і мені хотілося в них залишитися….

Залишитися, щоб більше не пересіктися з поглядами повними гнилі, зажерливості і якоїсь лютої одержимості до влади і збагачення.

Ці очі, наче з іншого часу, з іншого виміру, з якогось іншого , не знаного до цього життя….

В глибинах і безоднях тих поглядів, і всесвіт високих думок, і мужність незламних скель.

В них лагідність погожого ранку і нескореність козацького степу.

В світі, це всі перепродають чим дорожче, і чим побільше, вони ділять один пряник на двох, залишаючи собі меншу половину…..

В світі, де в розкоші дорогих тарель, подають найдорожчу ікру, а в келихах старі і витримані дорогі вина, вони ковтали бетон…. Так ковтали дрібні крихти бетону, щоб скоріше померти в полоні, і не дожити до нового ранку тортур, які над ними чинили, воістину діти диявола…..

В світі, де все створено для комфорту і стилю, підібрані кольори за гармонією а тканини за складом, я бачила ноги, в які в прямому розумінні вростали шкарпетки.

В тому дивному світі, де людське життя має найменшу вартість, живуть люди з дивовижними очима, яснішими від неба.
Досить недоречним чути від цих Людей – дякую, бо які ж слова тоді я повинна знайти для них??? Які слова можуть висловити і передати ту всю силу почуттів, і відчуттів, що розпинає тебе зсередини зустрічаючи на собі їх погляди.

Я не знаю тих слів….

Певно світ, ще не знав такого життя, як зараз, і не знав цих людей, тому і слів таких в ньому не має…

Я так хочу залишитися в тих очах, щоб світ не здолав мене своєю ницою слабкістю, скигленням і постійними наріканнями.

Часом, вдивляючись в ці очі, слухаючи і бачачи їх історії, мені здається, що ці Люди зможуть все….
Все!!!!!

Навіть іти по воді….

Автор статті: Olena Bilous.