Якось на другому тижні нашого знайомства Тарас Лозинський прийшов до мене на роботу в аптеку. Так усе уважно порозглядав, тоді сів у кабінеті, примружив око і запитав:
— Пані Олено, можна поцікавитися, чого Ви тут сидите?

Я навіть не розуміла не тільки суті поставленого запитання, але й яку саме відповідь від мене очікують, тому відповіла на кшталт:
— Та я тут, пане Тарасе, не сиджу… Я тут працюю і, як можу, помагаю людям.

І тільки набрала повітря, щоб перерахувати підрозділи, тюрми і т.д., як пан Тарас перекрутив у руці свого великого чорного капелюха і з тонким фальцетом майже проспівав:
— Невже Ви… Ви що, не розумієте, що то… то не ваше? Як так можна легковажно ставитися до життя? Ну воно ж (обвівши капелюхом обриси аптеки) — воно ж не ваше…

У ту мить я змовкла і щиро дивилася Лозинському в очі з одним запитанням:
— Чому??? Чому Ви так думаєте???

На що Тарас Лозинський (як то передати, коли людина так смішно видихає носом, видаючи розпачливий свист?) відповів:
— Я так не думаю. Я це бачу!!!!

Махнув рукою, вбрав велику чорну рукавицю, яку він тоді носив одну через біль у суглобі, і зі словами:
— Бувайте здорові, — вийшов з аптеки.

Це були найважливіші слова, які мені хтось казав у житті. Це був той момент, коли я мусила прийняти рішення: втратити почесті і місце завідувача аптеки, клієнтів та навіть заробітну плату і обрати свободу? Чи обертатися на прискіпливе: «Та вона, вона взагалі щось із себе показує — звільнилася з роботи…»

І я обрала свободу…

Те, за що світ так тримається з останніх сил, я відпустила в одну мить завдяки цьому чоловікові в чорному капелюсі…

Дорогою додому я тихо питала Бога:
— Якщо Ти на зелених галявинах оселиш мене, тоді нічого мені не бракуватиме…

І єдина думка, яка прийшла мені з неба в ту мить:
— Все буде добре. Ти живеш на вулиці Зеленій, під 19 номером…

Високого неба Вам, Тарасе, у трапезі з Олекса Новаківський, Олександр Мурашко, Сергій Васильківський і Модест Сосенко. Серед тої літньої трапези з духмяними грушами пам’ятайте інколи про мене…

Сьогодні третя річниця відходу.

Так, це Ви сьогодні розмалювали ранок — я впізнала Ваші кольори…

Вірте в життя, повне чудес, і нехай світ запам’ятає Вашу історію.

Автор статті: Olena Bilous.