Починаючи з раннього середньовіччя і до початку ХХ століття у всіх Європейських країнах домінували монархічні форми правління. В українській історії саме національна монархія була тільки до козацьких часів.

Княжа доба і «литовський» період дали нам дві монархічні династії, що уособлюються з українською політикою. Так княжий рід Рюриковичів правив у землях Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Одна з віток наших Рюриків навіть дала початок монаршій династії сучасним росіянам (правда, з ХVІІ століття у них вже були Романови).

Друге українське династичне правління починається після розпаду Галицько-Волинської держави 1349 року. Тоді західні українські землі потрапили полякам під династію П’ястів. А на більшості українських територій не знайшлося сюзерена Рюрика, здатного відновлювати державність.

Тоді з північних теренів литовських через білоруські землі до нас приходять князі Ольгерд і Кейстут – діти засновника Великого князівства Литовського Гедиміна. До другої третини ХІV століття вони вже управляли усіма українськими територіями аж до північного Причорномор’я разом із Литвою і сучасними білоруськими землями.

Цікаво те, що українські феодали переходили під владу Гедиміновичів у більшості випадків добровільно. Адже спільними зусиллями з України було вигнано залишки монголо-татар. Далі, литовці-язичники перейняли у нас християнство православного зразка, залишили місцевий адміністративний устрій і, що дуже важливо, українським феодалам надано статус рівних феодалам литовським. Велике князівство Литовське з 90% українських земель у своєму кордоні запровадило державною мовою давню українську, а за основу законодавства (Литовські статути) взяло Руську Правду Ярослава Мудрого.

Із Гедиміновичами, фактично, відбувся такий самий асиміляційний казус, як колись із Рюриками-норманами. Велике князівство Литовське набрало українського характеру і стало продовженням нашої національної державності.

Правда, син Ольгерда – князь Ягайло вирішив одружитися з польською королевою Ядвігою і за умовами Кревської унії 1385 року, ставши одночасно польським королем, збирався запровадити римо-католицизм. Проти цього виступили українські феодали на чолі із сином Кейстута Гедиміновича – князем Вітовтом. Цей Вітовт Кейстутович таки очолив князівство у 1392 році та провадив виключно проукраїнську політику аж до смерті 1430 року.

Його наступником став ще один син Ольгерда – князь Свидригайло, який так само підтримував православ’я й український інтерес.

Ситуація у бік Польщі змінилася коли у Великому князівстві литовському з 1440 року почав правити син Ягайла і Ядвіги – Казимир І. З його приходом можна говорити про початок правління вже «чужої» династії, яку в європейській історії знають, як Ягеллончики й уособлюють виключно з польським домінуванням.

Хоч не слід забувати, що ці Ягеллони сягають своїми коренями до українізованих литовських Гедиміновичів.

Автор статті: zars.