Недавно помітив, точніше відчув, що в мене не так багато часу для себе. Та все ж знаходжу його і намагаюсь щось писати.

А писати я хочу, і надіюсь що тобі це подобається, або хоча б мої розповіді, можливо частково, але залишаються в твоїй пам’яті, або ж залишають приємні відчуття. Взагалі, мені було б цікаво дізнатись про те, що ж тобі хотілося б прочитати, що було б цікавим, тобто, про що мені написати. Я надіюсь, що ти мені про це скажеш.

До речі, вибач що не привітався, напевно надто сильно «завис» у своїх роздумах.

Отже, я пишу, принаймні намагаюсь писати.

Недавно сходив у ліс біля свого дому, бо давно там не був, це не зовсім ліс, просто парк в моєму районі міста, але всі його називають ліс.

Я вийшов прогулятись, бо дуже боліла голова та й тиск піднявся до неочікуваних мною висот. І я просто хотів розслабитись та відпочити. Хто його знає, що саме я потребував: фізичного відпочинку чи ментального. Але в будь якому випадку, я надіявся його отримати. Ну ось, йдучи лісом, я був повністю…

А до біса розповіді про ліс, в мене немає настрою про це писати. Зараз в мене робота, постараюсь на відволікатись від неї і можливо в вечері щось таки зміниться, я на це надіюсь, ось тоді я продовжу писати те що почав…

Я знову тут і не повіриш, але у мене таки чудовий настрій. Так, я розумію, це дивно, бо для тебе пройшло всього лиш декілька секунд, та я прожив цілий день, багато годин, сотні людей, ти тисячі слів. А зараз вечір, мені здається, що крім втоми мене огортає якийсь спокій, незначний, але таки він є і я вдячний небу за це все. День у мене був справді важкий, окрім роботи, як завжди в голові були особисті переживання і це таки добивало мене, іноді доводячи до істеричного сміху чи раптового суму. Але він закінчився і я мав радість сісти в маршрутку та їхати додому. Звичайно я їхав не сам, зазвичай їду не сам, зі мною їдуть ще мої співробітники, вони не просто чудові люди, але й однодумці в багатьох речах. І цього вечора, як завжди, були жарти та сміх – звичайна розрядка після важкого дня працівників кол-центру. Та в мене не було настрою жартувати, мене мучили безліч питань і я в паніці намагався дати на них відповіді. Дочекавшись того коли мої співробітники вийдуть на своїх зупинках, вони виходять раніше і в мене залишається ще 15хв дороги, я витягнув навушники та увімкнув музику. Останнім часом для мене проблема підібрати музику, особливо ввечері, так було і цього разу. Я хаотично перемикав треки на телефоні намагаючись почути щось що припаде до душі. І коли я вже змирився зі своїм становищем, з тим що не знайду те що хочу послухати, і почав слухати все підряд – знайшов те що шукав. Я поставив цю пісню на повтор і за весь шлях додому, маршруткою та пішки, вона грала більше семи разів…

Вийшовши з маршрутки, я, повільно, не спішачи, попрямував додому. Весь день було гаряче, приблизно 22 градуси тепла, і як на початок квітня, це не мало, тому вечір був приємно прохолодним. І ця прохолода забирала все навантаження з голови, весь шум що там був. Гарне зоряне небо та весняна прохолода – напевно найкращий засіб для отримання морального заспокоєння. Я йшов, слухав пісню, яка надавала більше сил та дивився в небо. Воно було без хмар, і його нічний темно синій колір в поєднані з зоряним світлом, створювали гармонію для очей. Це поєднання не навантажувало зір але і не було одноманітним – просто ідеал, ідеал природи. Знаєш, дуже дивне відчуття огортає, коли при нічному небі задивлятись на вуличні ліхтарі. На ці маленькі джерела світла, які саме вночі створюють біля себе якийсь затишок та спокій. Можливо тобі це теж було помітно.

Можливо я вже сходжу з розуму, але якщо придивитись, то від кожного ліхтаря випромінюється інше світло(так, цьому є технічне пояснення, але на даний момент наукові пояснення вбивають мої думки), кожен ліхтар є індивідуальністю, поставлений саме в цьому, місці, щоб створити навколо себе, саме цю індивідуальну атмосферу, особливий затишок. Біля одного з таких ліхтарів, вже ближче до мого дому, я зупинився та просто дивився на джерело світла. Воно гіпнотизувало мене, ніби хотіло заглянути мені в душу, полазити в середині мене.

Коли я дивився на світло, то здавалось, що воно наближається, стає більшим та сильнішим і скоро поглине мене. Відчував себе схожим до нічного метелика, якого теж так вабить світло, він безперестанку кружляє біля ліхтаря. А потім таки добравшись до його джерела – помирає, бо воно є гарячим для нього, воно спалює його. Я перестав дивитись на ліхтар, пішов далі роздивляючись все що навколо. Я з такою жадністю сприймав поглядом всю красу нічого міста, ніби бачу це в останній раз. Не повіриш, на якусь мить мені таки стало страшно, я подумав, що можу не дожити до завтра. Але це були думки лише на якусь мить, всього лиш мить серед нескінченного потоку часу, і ця мить вже загубилась в його течії.

А місто таки було красиве: нічні ліхтарі, світло машин, що рухаються, яскраве чи іноді тускле світло з вікон будинків. Багато джерел світла, і всі вони знаходяться ніби в хаосі та все ж створюють некеровану гармонію. В ній немає диригента чи керівника, в ній є просто джерела світла. Одне просто світить на визначеному місці інше освітлює весь шлях для людини. Все в нескінченній гармонії та балансі.

Коли я йду додому з роботи, то моя дорога пролягає також через клаптик лісу, так званого парку, який є недалеко від мого дому. Вчора також йшов через цю частинку лісу, в навушниках все ще грала одна і та сама пісня і на душі була печаль. Пройшовши половину цього клаптику лісу я зупинився, та подивився вгору прямо в небо, і це було вже інше небо: Не було видно світла будинків чи машин, тільки темно синій колір небесного полотна, зорі та дерева, що оточували мене. Не передати словами, як це красиво виглядало. Настільки елегантний, магічний та естетичний, синій колір неба на якому акуратними крапками горіли зорі, створював враження величності.

Це було красиво та могутньо, здавалось що я стою перед всесильною істотою всесвіту, такий малий, нікчемний та безпорадний. Картину величності доповнювали високі дерева зі своїми могутніми та кронами, вони були схожі на колони що тримають небо, на могутніх титанів, а також і на трон на якому сиділа ця могутня істота.

Саме на цьому місці, дивлячись у небо, я захотів з ним поговорити, бо відчував що зверху на мене дивляться ніби невидимі очі і спостерігають за мною. І невідомо для чого я їм потрібен, для забави чи для того щоб допомогти мені.

Але я почав говорити до неба, мені було цікаво чому все так і не інакше та звичайно чому небо так вабить мене. Вабить так само як і світло, дає ті самі відчуття, що ще трохи і мене більше не буде, я стану частинкою неба. Можливо стану зіркою або ж просто додам багряного кольору синьому небу.

А я хотів би бути зіркою у небі, світити на темно-синьому полотні, хотів би щоб на мене дивились і чарувались красою безкрайого синього простору, а потім відпустивши тілом розум приєднувались до неба, ставали його частиною.

Хотів би з висоти дивитись на такі самі неспокійні душі, які блукають по землі, ввечері та не можуть знайти собі спокою. Я хотів би через кожне джерело світла заглянути в їхні серця, в глибини душі та дати там тепла. Принести моральне задоволення, ментальний спокій, якого так часто мені не вистачає.

Знаєш, дивитись в небо таки прекрасно, ведучи німий діалог із небом, я зрозумів, що дарувати тепло не так вже й важко. Можна просто подивитись в душу людині, але не дивитись туди забагато, бо вона стане частинкою вас а ви її, а це вже зовсім інша ситуація з іншою історією… А дивитись так, щоб просто допомогти, щоб просто зігріти там де холодно і освітити там де немає світла.

Я надіюсь, що дивним ти мене не вважаєш читаючи те що я пишу, і якщо це так, то знай – я дуже цьому радий.

Автор статті: Yar_Ik.