“Приятелі мої, молоді, гарні як весна, сердечні як рідня!…

Не дивую ся зовсім, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавніших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих літ… Якийсь страшний вир поглинув їх, і в моїх тюремних снах нема місця для потопленників. Так, вони потонули безповоротно в тім багні, яке хтось із нас … назвав “рутенською безмисністю”…”.

Це слова з праці І. Франка “Рутенці. Типи галицьких Русинів із 60-тих та 70-тих рр. мин. в.”, яка була видана у Львові в 1913 році, за три роки до смерті І. Франка (1856-1916), у “Загальній друкарні” по вул. Пекарській. Книжечка маленька. Всього 42 сторінки. Коштувала на той час 40 сотиків.

Але в ній І. Франко змалював типи й портрети деяких галицьких людей, з якими його звела доля. Він об’єднав ці типажі під назвою “рутенці”. Це не етнографічна, ані не історична, а “чисто технічна назва”, набір “певних характеристичних прикмет” людей.

Автор знайомить читача з чотирма людьми : його шкільним товаришем “з нормальних шкіл у Дрогобичи” Михайлом, “не дуже близько знайомим”, “звичайним чоловіком” паном Маріяном, “знеохоченим” 28-літнім паном Денисом та о. Ілією з “патріотичними поривами”.
Михайло… Про нього Франко пише: “Він був так само як і я селянський син… Ще тоді, коли малими хлопцями ми сиділи поруч на шкільній лаві, я завважив деякі признаки вдачі Михася… В його укладі, голосі та рухах пробивала ся поперед усього якась жіноча мягкість та лагідність… Ніколи я не міг уявити собі його розпаленого чимось, кричучого, балакучого, неспокійного…”
Та потім у Франка відійшла “охота бачитися з ним”. Рум’яний, здоровий товариш бідкався харчами. В його лексиконі тільки й звучали слова “голод”, “голодний”, “годують”. Іван Якович тоді подумав: “Чи сей чоловік не має ні про що цікавіше, ні про що близше серцю згадувати, як про їжу?” А коли Франко запитав Михайла, що поганого в українофільстві, що за це аж з бурси виганяють, товариш відповів: “- А вже ж мусить бути щось зле, коли їх вигнали…”.

Потім Михайло написав невеличке донесення на свого друга дитинства Івана…

Пан Маріян… “Звичний чоловік”. Інтелігент родом з села. Але не поділиться навіть зі своїм братом:
“- Е, що мене то обходить! – з лагідним усміхом відповів Маріян. – Адже-ж він тут писар на три громади, може з хлопців дерти, скілько влізе, а мені там ні з кого нічого вдерти”.

“Знеохочений” Денис… “Руський літерата”… Священичий син. “Усміхнув ся, або радше вишкірив почорнілі зуби, з яких двох на переді зовсім не ставало. Той усміх надав його лицю якийсь відразливий вираз, виявив над сподіванє ясно ту трупячу мертвоту, що була його визначною прикметою”.

Він нарікав на долю і мріяв одружитися з багатою панною: “- Правда, панни не особливі, – але дєньгі, братчику, дєнгі, ось що головна річ!”

Ну і о. Ілля… Збирає гроші на користь редакції “Слова”. А поруч помирає молода жінка. І до неї йому нема діла, бо він – “патріот”. “Але горячий, голосний патріотизм зі своїми великими абстрактами не бачить і не хоче бачити, тої дрібної щоденної прози!”

То ж не дивно, що серед своїх приятелів Іван Франко не побачив вище названих людей. “Якийсь страшний вир поглинув їх”. І в тюремних снах Франка не було місця для “потопленників”.

Книжка І. Франка за 1913 рік “Рутенці…” знаходиться в фондах Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки (вул. Зелена, 24).

Наталя Звольська

Автор статті: Vorobus.