Поки ваш автор викарабкався по набридливих каміннях наверх, колеги Володимир та Юрій вже давно мене чекали. Скажу більше, вони навіть одразу ж почали жартувати «пішли, нема чого засиджуватися».
Звісно, я не міг собі відмовити у задоволенні зробити пам’ятне фото, помилуватися чудовими краєвидами й згадувати як я тут взимку ледь не загинув із групою туристів. Виявляється, Синяк ми пройшли. Пам’ятний знак тоді сховався в снігу і ми й близько не знали де ж ця вершина.
Прощаюся з Синяком, адже на небі дійсно почали збиратися хмари й, де-не-де, гриміти. А у нашому провідника Володимира визріла нова ідея – піти далі по хребту до вершини Малий Горган. У народі її ще називають «Кінець Горгану». Звичайно. Я міг плюнути на це все і піти назад до автомобіля, але ж Воробус є Воробус. З Горганами також треба завершувати.
Юрій та Володимир знову різко побігли вперед. Автор же рядків плентався позаду й згадував уроки фізкультури, адже каміння істотно побільшало й довелося по ньому стрибати. Гриміти почало ще частіше. Зрозумів, що треба «стиснути сили» в кулак і йти до мети, а вона на порядку денному була – відвідати Малий Горган і, принаймні, до грози спуститися донизу.
Йду собі йду, ніби дихаючи колегам у спину, аж раптом до мене підбігає пес. Щастить же мені на них. Звідки він взявся на такій висоті. Прикро, але окрім цукерків більше нічого з собою не мав. Пес зрозумів, перспективи зі мною йти нема і побіг собі по каміннях.
Крокую далі й мій гірський спокій розбудив вертоліт. Це мажорчики вирішили політати над горами. Пішки би перейшлися, а ?
Якась година і нога автора цього блогу ступає на вершину Малий Горган. Її висота 1592 метри над рівнем моря. На відміну від Синяка тут стоїть величезний хрест, який встановили не так давно. Тепер я розумію чому цю вершину було названо «кінцем горгану». Дійсно, далі немає куди йти. Ну, хіба що спускатися вниз.
Зауважуємо, що на сусідніх вершинах вже падає дощ. То ж, швидко спускаємося. А підйом то крутезний. По дорозі зустрічаємося групи людей, які лише лізуть вверх. Отакої… Серед них і молоді дівчата, і хлопці. Для них гроза не страшна. Люблять подорожувати, що тут скажеш.
Але, коли за мить я побачив дівчинку років так 8-ми, зрозумів, що тепер у житті я бачив все. Питаю дитини чи не боїться ходити в гори, у відповідь чую: «я вже давно в гори ходжу й нічого не боюся».
Автор статті: Vorobus.
Написати коментар