Не сказав би, що люблю дощ, але і не сказав би, що не люблю.

Дивно так, коли не розумієш, що саме відчуваєш. Сьогодні їхав з роботи, сидів та просто слухав музику не звертаючи увагу на людей і те, що відбувається навколо. Недалеко від своєї зупинки подивився у вікно та побачив, що йде дощ, по спині мимоволі пробігли мурашки.

Подумав, що це не дуже добре бо не маю з собою парасолі, а я не хочу бути мокрим. Та й хто захоче, в не дуже теплу погоду, точніше холодну, змокнути до нитки, а злива таки була не слабенька.

І от настав час виходити з маршрутки, бо вже була потрібна мені зупинка, і я, як більшість тих хто вийшов назовні, почав бігти намагаючись менше змокнути та швидше дістатись додому. Але пробігши декілька метрів я просто зупинився, завмер.

У цьому дощеві щось було не так, або ж я сприймав його по-іншому. Я почув дощ, почув не як шум, а як щось магічне, ніби з мною говорить небо, говорить через дощ.

Я відчував як мокну, як краплі дощу вдаряються об мою куртку, об мій рюкзак, об мене самого.

Ці краплі води стікали по моїх скронях, я відчував їх холод своїм тілом, але здавалось що відчуваю душею.

Всі мої думки зупинились, здавалось що зупинився час. Я не противився дощу, я його приймав. І мені байдуже, що можу захворіти, байдуже що вже час додому. Нічого мене не хвилювало, був тільки я та йшов дощ. А з ним виходили мої переживання, весь біль, всі непорозуміння змивав дощ.

Здавалось, що мовчки розповідаю про себе усе, а він чує та розуміє, лікує. Мовчазний співрозмовник на ім’я дощ, який все знає та допомагає.

Я все ще стояв та був далекий від навколишнього світу, я зрозумів що я все ще живий. Що я існую та щось значу. На мить я забажав стати дощем і так само падати з неба, розбиватись краплями об землю. Поїти та будити її від зимового сну, змивати бруд з вулиць, з людей та машин. І так само зустріти людину, яка зрозуміє що я живий, що шум капель, якими я падаю з неба говорить саме до неї. Я захотів так само доторкнутись до глибин душі, так само стікати краплями по тілу, так само охолоджувати думки, так само змити весь біль та сум і так само дати маленьку надію на хороше.

Та я все ще стояв під дощем, повністю мокрий, але став частинкою дощу, частиною того спокою що є в небі, де є гармонія. Де немає протиріч, де вічно грає спокійний блюз та іде дощ…

Дощ пройшов, і я вже дома. Але дощ все ще в моєму серці. У моїй душі, в моїй крові. І я частинка дощу, назавжди. Просто дощ, просто той хто падає з неба розбиваючись на маленькі каплі.

Автор статті: Yar_Ik.