Сходження Воробуса на Камулу. Частина друга

Воробус на Камулі

Продовжуємо...

Поспілкувавшись із місцевим жителем, ми так і нічого не зрозуміли й пішли собі далі по асфальтованій дорозі. У нас був навігатор і мінімальні уявлення про розташування Камули. Йдемо собі селом, аж раптом нас наздоганяє якась жіночка і починає розпитувати чи ми на, згадувану вище, гору. Відповіли ствердно, але щось мені ця жіночка здалася дивною.

По-перше, вона підказала нам невірний шлях, по-друге, досить швидко зникла. Чи не примара це була?

З асфальтованої дороги через болото (привіт моїм велосипедистам) ми звернули праворуч і за мить опинилися на величезній галявині. Нагадала вона мені моє село, як я пас корови.

Галявина

Далі виднівся ліс. Все це добре, але де ж Камула? В ліс ми заходити не стали, а йшли біля нього. Справа в тому, що ще коли я зайшов на галявину, то побачив зелений стенд. Ось до нього ми й почали добиратися.

Переживав я в цей момент не так за те, що ми заблукаємо, як за те, що не зможемо в сутінках знайти пам’ятний знак та альтанку.

Дійшли до стенду, на ньому дійсно була намальована схема виходу на Камулу, але стенд настільки вже був зношений, що зрозуміти тут де «Іван гуляє з Марічкою» дуже важко. Добре, що за кілька метрів від нього на деревах я побачив жовте маркування. Воно тут не просто так, плюс по праву руку були столики. Тут люди бувають, а, отже, ми йдемо у вірному напрямку.

Стенд

Йшли ми тим жовтим маркуванням ще хвилин зо десять вверх, потім дорога стала рівною. Маркування вело далі ліворуч. Звичайно, гора із висотою 400 метрів не така вже й висока, але від маркерів ми не відхилялися. Ставало темніше й темніше, але ми таки натрапили на альтанку. Ось що, а воно мені сподобалася. Тут так душевно і дров не бракує.

Маркування

Поруч із альтанкою розташований пам’ятний знак. Цікаво було би тут переночувати з наметами. Мабуть, кайф ще той.

Альтанка

Що не сподобалося на горі, так це сміття. Багацько його було біля альтанки. Не розумію людей, якщо ти вже йдеш куди-небудь, сидиш, то прибери за собою. Повні кретини.

Ніч... я і Йорген розпалили вогнище, сіли в альтанці й почали згадувати 2020 рік. Юрій Богданович розповідав про свої досягнення і як я його дістав Скалатом. У свою чергу, я хвалився новими знайомствами, які відбулися зі мною у тому ж таки коронавірусному році.

Ніч на Камулі

Ну, і без пісні не обійшлося. Мить і над Камулою почала лунати моя улюблена «Час рікою пливе...», а потім «При долині кущ калини...». Шкода, що з нами не було моєї подруги Юліани. Вони любить такі посиденьки і народну творчість. Але, думаю, я візьму її наступного разу. Щось у мене в голові закралася така думка, що ми будемо їздити у ці місця кожного року напередодні зимових свят.

На Камулі було добре, але ж і треба було спускатися вниз. Побачити маркування в темряві було важко, то ж ми пішли навпростець. По дорозі бачили як два молодики в лісі пили оковиту й розпалили багаття, а також ледь не отримали на горіхи від одного з місцевих жителів. В один момент ми звернули не на ту дорогу, а на його подвір’я, господар "вилетів" з хати і давай кричати що зараз стрілятиме. Дикун якийсь.

Але, про ці пригоди і те, як ми купили чвертку коняку і ковбасу в селі читайте вже завтра у новій нашій рубриці «Поза кадром». Дочекайтеся...



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*