Продовжую розповідати вам про мій зимовий похід на Говерлу.

У першій частині свій репортаж я завершив тим, що присів відпочити біля хижини чи як її можна ще назвати.

Одне я знаю добре, спотів я як миш і мені прийшлося роздягатися до пояса, щоб зняти гольф і просто натягнути светр на голе тіло.

Мої товариші як і я попили кампотику, сфотографуватися на пам’ять і пішли далі.

Попереду нас чекав ще крутіший підйом і не менше снігу.

На цьому етапі я звернув увагу на одну людину, яка мені явно не сподобалася. Це був керівник другої групи. Він так всіх підганяв, що я його назвав шалений.

Добре, що наш керівник був набагато впереді, тому я як хотів так і йшов.

Чим мені ще не сподобався шалений, так це тим, що у його словах більше нічого не було чути окрім грошей. Добре, хай собі там робить і говорить що хоче, ми собі йшли далі. Хай би був спробував мені щось сказати, получив би: «……».

Черговим нашим пунктом призначення мала стати мала Говерла. А по дорозі до неї почалося найцікавіше. Ваш автор поки буде жити, ніколи не забуде цього куска дороги.

По-перше туман, по-друге сніг, а по-третє я віддав свого рюкзака другові, який мене загубив. І я ні води, ні канапки не міг взяти, щоб хоч якось підкріпитися.

Піднімаючись на гору серед великої кількості людей можна було побачити різних. Так вийшло, що завжди або впереді мене або позаді йшов якийсь турист. Чим він мене приколов, так це тим, що він як не міг піднятися лягав у сніг і пробував йти на чотирьох. 🙂

Коли я казав давай руку, я тебе витягну – він відповідав, що йому так зручніше. 😀

Йдемо ми йдемо, аж тут настає пі….ц.

Річ у тому, що перед самою малою Говерлою ділянка дороги перетворилася на лід, який зверху присипав сніг. Як наслідок, ви піднімаєтеся і відразу ж спускаєтеся.

Керівники групи на цей випадок мали протидію. Вони забили льодоруби, кинули мотузку і всі по ній піднімалися. Я виліз з першого разу, а ось народу бувало і з п’ятого разу виходило.

Прославився тут керівник другої групи. Коли я вже виліз, то почув його слова: «Та лишаємо решту народу, немає часу, ми їх заберемо на зворотній дорозі». Ну не хамство? Мені то якось по барабану, бо то не моя група, але хіба так робиться.

Згодом, коли на нього хтось там почав кричати, вроді помічник групи – досить хороша жіночка, то він схаменувся. Як так можна людей залишити?

Коли ваш автор виліз на малу Говерлу, то собі тільки подумав: «Куди я прийшов, та краще вдома на гамаку лежати».

Згодом я свою думку зміню, але думки я кинув у сторону і пішов далі.

Коли ми почали підніматися до Говерли вже великої, то це було щось. Туману не стало і здавалося, що ми йдемо вище хмар. Пейзажі навкруги були просто неповторними.

Скажу вам, що від малої до великої Говерли вже фігня йти, підйом не такий крутий.

І ось наша мета – Говерла. На неї я прийшов з останніх. Найбільш витривалі вже по їхнім словам були там близько години.

Вони вже встигли і попиячити і фотографії зробити. Ваш автор також, хоч і мав мало часу і фотки зробив, і встиг підкріпитися.

Особливістю Говерли було те, що на вершині був тризуб і досить холодно, та це не завадило мені роздягнутися на голяка.

Якби на вершині не було добре, потрібно було йти донизу. На вулиці вже почало сутеніти і вже наш керівник групи почав нас підганяти. 🙂 До речі, досить приємна людина.

Далі буде…

Автор статті: Vorobus.