Що робити далі було невідомо, люди то нам сказали як правильно піти. Та самі знаєте, що люди є люди і вони різні. Хтось думає, що право – то ліво, а ліво – то право.

Я далі йду останнім, бо явно не міг собі подумати, що таке з нами відбудеться. Пан П йде попереду і сміється.

Річ у тому, шановні читачі, що кілька років назад я з цим дядьком вже одного разу заблукав і де ви би думали, так саме у смт. Славське.

Мені здавалося, що я відчуваю дежавю. Пес, якого ми бачили по дорозі, неправильна дорога, люди не так кажуть де йти. Давно я так не злився.

Та тут не має, що злитися треба було йти далі, бо якщо би нас застав вечір явно було би непереливки. Їсти, пити, цього в нас нічого не було. Ми планували заїхати на гору і спуститися, але явно не заблукати.

Йдемо ми йдемо, аж тут їдуть фірмани, які везли сіно. Вони нам сказали: «Хлопці, та ви троха не так пішли, вам тепер треба йти по тій дорозі якою ми їхали і перелізти через горб».

Що робити?

Йдемо, хоча якщо чесно сил у мене вже не було і було тільки бажання поїхати з тими фірманами.

Йдемо ми дорогою, яку показали нам фірмани, доходимо до одного місця, а там тупік. Все, пі..ц. Іншим словом сказати я не можу.

Куди йти?

Частина нашої компанії, яка залишилася вдома нам постійно дзвонила на мобілку і питалася де ми є. А що я міг сказати, я не знаю, десь в горах. В таких ситуаціях розумієш, що мобілка і гроші тут явно не потрібні.

Може сказати нехай викликають вертоліт? Така думка також промайнула у голові.

На цьому проміжку дороги я так посварився з колегами, що ви навіть собі не можете це уявити.

У нас пішли розбіжності куди йти. Вгору по снігах мені явно не хотілося йти, а от вернутися до бугелів якраз було би добре.

Хоча як сказали мені згодом колеги, поки би ми до них прийшли там би вже нікого не було і знову блукати би почали.

Піднімаємося ми догори, стоїть покинута хата, я вже навіть почав до неї приглядатися, бо якщо б ми не знайшли вихід, то можливо спати прийшлося би саме тут.

З горем пополам на гору ми піднялися і нарешті побачили де ми є. А були ми явно не біля кріселок від яких почалася наша пригода.

Щоб вийти до люду нашій компанії довелося спускатися такими зарослями, що я просто офігів. Люди тут були напевно ще за часів трипільців чи мамонтів. Давно я такого не робив від тих часів як я ще років 5-6 тому заблукав і по дорозі бачив кропиву ростом у три метри. 🙂

Додому ми таки прийшли, але замість того щоб спускатися 20 хвилин на кріселках ми прийшли за 3,5 години.

Коли ми побачили своїх колег, які були вдома, то вони спробували нас підмахнути. Я явно цього не розумів і навіть не сказав ні слова. Побажати заблукати я не побажаю нікому.

Зараз пишучи цю статтю, я згадуючи як ми заблукали, хіба посміхаюся. Це для мене був черговий досвід.

І як каже Пан П (любитель заблукати): така наша доля, так мало статися. 🙂

Автор статті: Vorobus.