Я стояв перед своїм будинком дивився у небо. Воно було сіре, принаймні так мені здавалось. Звичайне нічне небо, нічим не примітне та зовсім не особливе.

Але я стояв та дивився і дивлячись довше я побачив, що воно темно-синє та різних відтінків. Без сонця небо виглядає по-іншому, ніби краще.

Воно просто там, з верху, темно-синє, загадкове небо. Воно заворожує, примушує дивитись мене і я дивлюсь без зупину. Я не знаю чому, але я не можу не дивитись, не можу відірвати свій погляд. Це темно-синє небесне полотно ніби віддає якоюсь енергією, яка поступово наповнює мене. Поступово спускається з неба і наповнює кожну клітину собою. Мені здається, що мушу бути не тут, а десь там зверху, поєднаний з цією невідомістю.

Дивлячись в небо я бачу зірку, таку самотню єдину на небесному полотні, але вона світить дуже яскраво. Надто яскраво для однієї зірки. Мені сказали раніше, що одна зірка на небі це символ надії. Можливо вона є символом саме для мене? Але надія потрібна тому, хто у відчаї, тому, хто немає більше сил, тому хто втрачає віру. Але в мене все добре, мені не треба надії у мене все є. Але чомусь здається, що немає нічого. І я не можу відвести погляд від неба, я дивлюсь на світло від зірки. Здається, що я бачу промені. І вони торкаються моїх очей, ніби пробують через них достукатись до моєї душі.

І сказати: – «Ми маєм надію, усе буде добре, ти просто довірся нам і візьми її. Вона потрібна тобі ».

Я знаю, що в мене все добре, але усвідомлюю, що всі ці думки у моїй голові. А це значить, що я шукаю надію, що мені вона треба так само, як повітря й життя. Можливо я просто боюся признатись собі, признатись у тому чого мені треба. І тому мені треба надія, щоб повірити в те, що я буду мати у все чого зараз так не вистачає.

І як же це добре, що я наодинці з своїми думками, що я можу сказати все прямо собі. І це добре що я можу дивитись у небо, що я можу вдивлятись в цю таємничу блакить.

Це добре, що я можу дивитись на зірку, що світить саме зараз, і саме мені. І радий, що надія приходить, навіть тоді, коли я відкидаю свої потреби, відкидаю свої проблеми і в мене немає сил щоб думати про них. І я радий що бачу цю зірку і що зараз на мене світить це маленьке проміння, яке стукає в моє серце та просто приносить надію, поки маленьку та надію, що все буде добре.

Головне прийняти її, заховати надійно у серці та дати їй прорости.

І я далі стою, та дивлюся в небо. Але йти вже пора, я прощаюся з небом та з цією зорею, що відновила частинку життя.

Автор статті: Yar_Ik.