Як бажання грати у футзал перемогло травму. Частина перша

Травма

Блог напевно і є для того, щоб інколи просто сісти та поділитися своїми думками з громадськістю.

І от на цей раз буде така собі трилогія про те, як надмірне бажання допомагає відновитися після травми.

Як ви, мабуть, здогадалися, сьогодні мова піде знову ж таки про улюблену гру Воробуса – футзал.

Ще декілька років тому не міг собі уявити що він настільки стане частинкою мого життя.

Тим більше що з приходом у команду «Нові імена» (подяка за запрошення та довіру – Володимиру Крупчуку) у мене з’явилася постійна ігрова практика, є тренування, з кожним матчем ти все більше та більше починаєш звикати до людей.

Зараз вже настільки звик до своїх партнерів, що навіть і не знаю чим міг би зараз грати десь в іншій команді.

Розпочалася моя любов з командою «Нові імена» ще влітку 2015 року. Тоді після досить непоганої гри за колектив «Сокіл» (подяка за запрошення Володимиру Ільківу), який розлетівся після зими мене запросили грати за іншу команду.

Хоча, всіх хлопців я добре знав адже десь близько року ми разом тренувалися.

Проте, справжнє бойове хрещення вже відбулося в зимовому чемпіонаті, де спочатку я ніяк не міг знайти свою гру. Навіть можу назвати причину нестабільності – відсутність матчів такого рівня.

А після гри з клубом «Старява» (програли 3-10) й взагалі були думки на зразок: «а може пора завершувати з грою 5 на 5»?

Проте, вже наступного дня дурні думки вилетіли з голови.

Колись я бував грав за команди, минув кубок і колектив розлетівся. А тут треба було грати цілий чемпіонат. Тим не менше, на «баню» мене ніхто не садив, в старті майже завжди випускали й плюс тренування допомогли набрати форму.

Бігав не лише з командою, а й в різних залах з друзями, навіть в школі одній на малі ворота тренував реакцію.

Також читайте:   Гранд ліга Львівщини. «Галицька здоба» на класі перемогла «GTL»

Як наслідок, у другому колі я набрав таку форму, що хлопці деколи навіть жартували говорячи слова: «тобі зараз легше не забити – чим забити».

І справді саме в зимовому сезоні 2015-2016 років було поставлено рекорд асоціації за яким Ігор Воробій не пропускав у свої ворота близько трьох матчів підряд. Не думаю що до цього хтось робив подібне.

Апогеєм сезону була напевно гра з командою “Старява”. Пам’ятаючи поразку у першому колі я налаштувався на гру-відповідь так, що особливо в 2 таймі забити мені практично неможливо.

Але, запорукою успіху було також те, що мене нічого не боліло (колись і руки ламав, і пальці, і гомілкостоп, і проблеми з паховими кільцями були й з меніском тощо).

Є у мене такий хороший приятель – Ігор Смирнов. Так от саме йому я часто говорив, що граю добре, бо почуваюся добре, нема жодних проблем.

Проте, так тривало не довго. Наврочив чи що?

За три тури до завершення чемпіонату (у матчі з командою Форсаж), де ми зі всіх сил боролися за срібні нагороди, проблеми почалися. Почав відчувати серйозні болі в спині й фактично грав вже з болями.

Пригадую у матчі з клубом «Епіцентр Львів-2» так було важко, але нікому за це не говорив. З труднощами таки перемогли й саме після цієї звитяги «Нові імена» достроково завоювали срібні медалі першості.

Саме після цього матчу більше здоров’ям ризикувати не став й останній матч першості з клубом «Бастіон-2» я вже дивився з лави запасних, адже всерйоз взявся за лікування спини.

Знав би я тоді, що в наступні 5-ть місяців я зможу зіграти лише 5-6 хвилин?

Далі буде…

Автор статті: Vorobus.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*