Не секрет, що ваш автор любить ходити в гори. Захопився ними у 2009 році, коли мій хороший приятель п. Володимир «взяв мене за вуха» і завів на Парашку. Від цього часу й розпочалася моя любов до гір.

Згодом поставив собі за мету, принаймні в Україні, обійти всі вершини.

На даний момент можу сказати, що це мені фактично вдалося. Ходити влітку стало не цікаво, то ж вирішив походити в гори взимку. Пригадую 2010 рік, коли я вперше піднявся на зимову Говерлу. Ох і хвилювань тоді було. Але, можу запевнити наших читачів, нічого складного і страшного в цьому нема. Головне мати бажання.

Із часу, коли я востаннє був на зимовій Говерлі минуло вісім років.

2020 рік, телефонує мені хороша подруга Наталя, пропонує згадати молодість, піднявшись на найвищу вершину Карпат. Тим самим, ми знову відсвяткували би День Соборності, який щороку 22 січня відзначають в Україні.

Думав, думав, адже мав інші справи в ці дні, але таки погодився. Тому, зранку, 25 січня, я приїхав до точки відправлення нашого автобуса і приєднався до таких як і я відчайдухів, які хотіли піднятися на Говерлу.

Хто одразу ж кинувся в очі, так це велика кількість дівчат. Воробус їх любить, але не думав, що так багато представниць прекрасної статі захоче побавитися в екстрим. Молодці.

Вже, традиційно, туди ми їхали спокійно. Потрохи знайомилися, дехто ж просто досипав.

Якщо бути відвертим, то розчаровувала погода. Снігу було мало й лише ближче до Ворохти він почав з’являтися. Ну, нарешті.

Якихось п’ять годин і ми були на місці. Добре, що автобус довіз нашу компанію до Заросляка. Звідти і йти швидше, і є місця для перекусу.

Ще хвилин 40 ми збиралися, поїли й розпочався наш похід на Говерлу. Більшість туристів мала трекінкові палки. Я ж вирішив спробувати їх не використовувати, тим самим перевіривши свою фізичну форму.

Вже перший підйом для нашої команди був дуже важким. У лісі був лід і довелося добряче спітніти аби вибратися з нього. А це був лише початок.

До слова, пішли ми по синьому маршруту. Хоча, є ще й зелений.

Вийшли з лісу й одразу ж зустріли чоловіка з дитиною. Він так говорив ніби там далі пекло, важко йти, вітер, сніг. Як виявилося згодом, вони вирішили вернутися.

Та, хіба для мене і моїх друзів є перепони? Стільки часу їхати й зараз дати задню? Та ні, це не для нас.

Зробивши фото на пам’ять ми попрямували далі.

Чи вдасться нашій команді вилізти на бажану вершину, які пригоди очікували нас по дорозі та не лише читайте в другій частині моєї розповіді.

Автор статті: Vorobus.