Нічне катання Винниками. Частина друга

Нічні Винники

Перша з пригод, що їхати у Винники довелося через дорогу, якою зараз курсує весь транспорт у напрямку популярного населеного пункту. Тому, інколи боязко було їхати поруч із автомобілями, автобусами, зрештою, мопедами й іншим транспортом.

Шоломи у нас були й не є здивуванням що ми їх натягли на голови. Вечоріло... На цьому проміжку ділянки почав розуміти що мені треба купити кращий ліхтарик. З цієї бздюльки нічого не видно. Слава Богу, що Ярослав мав кращого і я їхав за ним. Село Лисиничі гуділо... І це, незважаючи на будній день. Молоді там було предостатньо.

За мить ми доїхали до військового госпіталю. Того самого, де свого часу мали привезти хворих на коронавірус. Пригадуєте які протести там були?

До речі, від госпіталю і до Винник дуже погана дорога. Не пригадую аби десь були на проїзній частині суцільні плити. Якийсь дурдом, особливо для велосипедистів.

Якими ж щасливими ми були, коли, нарешті, опинилися біля повороту на «табачку». Знав би я тоді, які ж пригоди очікують на нашу команду далі.

Як відомо, дорогу зі Львова до Винник реконструюють, тому, по всій ідеї там не мав би їхати транспорт. Взагалі, були думки, що там я з Ярославом та Дарієм проїдемо без проблем.

Відпочили, починаємо набирати висоту. Праворуч залишається винниківськй «Париж» (колись туди поїду з своїми малятами), ліворуч - приміщення колишньої офтальмологічної лікарні. Не маю поняття, що тут зараз.

Далі ще цікавіше, натрапляємо на цікаві місце. Виявляється по ліву сторону (як їхати з Винник) зробили класний оглядовий майданчик. Звідти, особливо ввечері, видніється краєвид на Винники. Отакої... Недаремно тут зібралося багато молоді.

Ще кілька метрів й натрапляємо на шлагбаум. Біля нього стояв чоловік. Питаємося чи проїдемо цією дорогою. Сказав, що так, тому й поїхали...

Звичайно, що світла там не було й ми знову користувалися ліхтариками. Їхати було гарно, захоплююче, трохи темно, але то таке.

Зона комфорту завершилася у районі повороту на футбольну базу. Ще здалека зауважили багато робочих, важку техніку. Виявляється у цей час тут "клали" новий шар асфальту. А тут Ігор Воробус «вгнадився». Все це ми оминули і за мить я побачив, що в Ярослава підозріло «шиплять» колеса. Виявляється ми й не зрозуміли як наїхали на свіжий асфальт. Звертаємо ліворуч, а там вода. Колеса виглядали прикольненько, все в асфальті.

Малий Дарій не знав що відбувається, чому так темно і всі так швидко їдемо. Нарешті минули проблемну ділянку й виїхали на нормальну дорогу.

Пригоди... Чому вони мене так люблять?

До речі, так виглядає, що після реконструкції, у Виники буде пролягати така ж велосипедна доріжка як у Брюховичі. Ось це вже дуже й дуже інтригуюче.

Вверх по Личаківській наша група вже не їхала, а тягнула своїх двохколісних. Втомилися добряче не так фізично, як морально.

Але, тим не менше, щасливими приїхали додому. Асфальт з коліс змиєтья, а спогади залишаться. Філософ трохи....



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*