Вчорашній день для вашого автора запам’ятається, мабуть, на все життя. Ніколи б не міг собі подумати, що католицьке Різдво буду відзначати як у американських фільмах.

Вже зараз ловіть нову історію в рубриці «Поза кадром», на цей раз із поїздки в Буковель.

Цього тижня українці мають не традиційних два, а три вихідних. Вирішив не сидіти в один із них вдома, а приєднався до компанії відчайдухів, які запропонували поїхати на лижі в Буковель. До речі, одного з членів нашої команди востаннє бачив років 6 тому. І це вже було цікаво.

Дорога в Буку чимось екстраординарним не відзначилася. Сіли, випили по 50 грам коньяку і лягли спати. Хоча, як лягли, заспати я так і не зумів. Ще би потяг – можна було би, а так лише закрив очі та їхав.

Буковель зустрів туманом та снігом. Ну, нарешті. Згодом моя хороша подруга навіть попросить його привезти до Львова. Привіз, але буде він за день-два. Так що очікуй.

Катання сподобалося тим, що довелося їздити в екстремальних умовах. Хто є у мене в друзях у соціальних мережах, ті могли бачити відео як я катаюся в умовах поганої видимості. Кілька разів я ледь не зробив аварію. Ключове слово аварія, потім зрозумієте чому я роблю на нього акцент. Згодом ми бачили два екстремальні випадки з лижниками, яких забирала бригада медиків. Буває…

Але, не це було найцікавіше. Справжні пригоди розпочалися після покатульок. Здавалося нічого не віщувало пригод. Пішов здав лижі, купив чаю і чебуреків, та й вже очікував на відправлення автобуса.

Виїхали… Автор блогу одразу ж заснув… Це для мене є традицією після катання. Раптом чую якийсь «двіжняк». А це наш автобус потрапив в аварію під Івано-Франківськом. Виходжу на вулиці й одразу ж шок. Стоїть розбите таксі, біля траси також розбитий «мерседес» і ще плюс ми пошкоджені. Отакої…

Як мінімум, на три години ми застрягли… Але, наш народ є наш народ. Вони швидко організувалися й почали веселитися. Весь «двіжняк» у свої руки взяла дівчина Олена, яка почала співати пісні, колядки. Виявляється вона співає у церковному хорі. Люд почав її підтримувати… Почав співати й Воробус. Колядка за колядкою лунала в автобусі…

Все це нагадувало мені якийсь Різдвяний фільм. Повеселила історія, коли почав співати один чоловік… Як виявилося він священник. Народ одразу ж задав питання, а що священники також їздять по Буковелях?

Більше я вже не спав… Коли конфлікт було вичерпано й нас почали збирати в автобус, то це зайняло ще хвилин зо двадцять. Хтось пішов у ресторан, хтось курив на вулиці, а хтось навіть намагався що-небудь довести поліції.

Нарешті автобус вирушив, минуло якихось двадцять хвилин і знову зупинка. Мені здавалося ця поїздка ніколи не завершиться. Люди вимагали магазин… вони його отримали.

Тим часом, Ігор Воробус задрімав. Нарешті ми у Львові, але люди розходитися не хотіли. Я беру таксі, а вони далі організовуються… Як виявилося в кінці, ми всі маємо спільних друзів. Я давно казав, що Львів – це величезне село…

Не шукайте логіки в житті. Це все кіно… Я вже навіть не намагаюся зрозуміти логіку.

До слова, поїздка автобусом завершилася оплесками, «Многая літа» водію, який нас таки доставив додому.

Користуючись нагодою, дякую людям, які паралельно у Львові за мене переживали. Я пам’ятатиму це.

Автор статті: Vorobus.