Колись мені один старший чоловік казав, цитую: «Ігор, ніколи не зарікайся що цього, того не будеш робити. Часи міняються і все може бути». Так сталося зі мною нещодавно.

Після того як минулого року у зимову пору року їздив на Говерлу ще собі казав, що інколи більше подібним чином не поїду. Але, друзі, хороші знайомі переконали та і що таїти гріха – хотілося знову відчути екстрім, а він взимку на Говерлі є і ще й який.

Традиції треба підтримувати, а отже рано-вранці Воробус проснувся, зібрав речі і поїхав підкоряти вершини. Охочих, незважаючи на не зовсім хороші погодні умови, піднятися на вершину був цілий автобус.

Дорога до Ворохти видалася трохи скучною. Хто досипав, хто просто слухав музику, а хто, як Воробус розмовляв із колегами про майбутній підйом. І ось нарешті КПП, через який наш автобус мали пропустити. Шлагбаум відкрили і ми поїхали до бази Заросляк, звідки вже автобуси не їдуть. Але, але, але і ще раз але. До нього ми не доїхали. Десь на половині дороги автобус застряг у снігу і прийшлося вилазити на вулицю і всією бандою його штовхати.

Зрозуміло було одне, до бази треба було йти пішки, хоча цього ми явно не планували. А куди ж подітися? Дорогу цю я буду довго згадувати.

Йшли ми близько години, але мені здавалося, що це не година, а цілий день. Все-таки, свята далися взнаки, фізкультурою не займався, а отже і було важко. Плюс до того всього я з дружбаном забули лижні палки у автобусі. Буває…

База Заросляк. Тут наша група зробила короткий відпочинок для того щоб зібратися з думками, попити чайку або просто перевести подих.

Якихось хвилин 10 і ми знову вирушили в дорогу. Ліс, сніг по коліна і подихи людей, які йшли разом зі мною. На цьому етапі дороги ваш автор трохи прийшов у себе і йти стало легше.

Запам’яталися на цьому проміжку дороги неймовірні краєвиди, які почали відкриватися перед нашими очима як ми вийшли з лісу. Туману не було, лише злегка падав сніжок.

Цікаво чи є далі лід. Оце питання мене найбільше тривожило. Льоду не було, але десь в районі малої Говерли почалася завірюха і сильний туман.

Людей, які йшли у кількох метрах позаду чи попереду вас було помітно з великими труднощами. І знову ж таки почала даватися взнаки втома.

Добре, що позаду йшов пан Михайло і дав мені кусочок шоколадки, бо свої я вже з’їв до цього часу. Саме вона додала мені енергії.

Останні кроки до вершини були важкими, але Воробус таки виліз. Прикол у тому, що прийшов я на гору не у першій, а у другій частині групи, на які ми розділилися ще до початку сходження.

Вершина. Туман там зник, краса була неймовірною, снігу багато, але що було погано, так це неймовірний холод. Якби не вино, то я не знаю якби зробив кілька фотографій.

Традиційно ми виконали гімн України, перевели подих, перекусили і вперед, донизу. Починало вже вечоріти, тому затримуватися явно не треба було.

Серед особливостей цьогорічного спуску виділив би те, що я спускався на задньому місці. Штани трохи подер, але прикол був ще той. 😀 Пам’ятаю поруч зі мною йшли дівчата з Одеси, то я трошки до них залицявся. 😀

Що природньо, то не шкідливо ж. 🙂

До автобуса ми прийшли вже коли надворі була ніч, але таки прийшли. Як сказав один пан перед підйомом на гору, цитую: «Головне не піднятися, а головне повернутися». 🙂

Ось так Воробус був цього року на Говерлі.

Насамкінець, пропоную переглянути відео з самої вершини:

При нагоді хочу подякувати всім людям, які їздили зі мною за хорошу компанію і чудовий настрій, який панував у цій поїздці. 🙂

Автор статті: Vorobus.