Продовжую розповідати про мою поїздку в гори разом із компанією. Минулого разу я завершив на тому, що ми знайшли озеро Росохан і від нього пішли шукати інші озера, серед яких особливу увагу для нас мало – озеро Аршиця.

Чому так? По-перше, воно було досить близько до Росохана, по-друге, воно по розповідях колишніх людей, що там були було досить у пристойному стані, де можна переночувати і по-третє, сам хребет де ми лазили називається так само як і озеро.

Чесно вам скажу, у цих місцях я ще не пролітав, тому і йти особливо не знав куди. Що залишалося робити? Правильно, довіритися тим людям, хто хоч трішки орієнтувався у місцевості. Знав би я що чекає мене далі, ніколи би не пішов вверх, а залишився би спати на Росохані.

Так, там нема де розкласти палатки, але було 1517, спальник і хороші люди.

Та здоровий глузд переміг і ми почимчикували у гору. Зразу зрозумів що тут щось не так, бо дороги як такої нема. Так, стежка була, але нею ходили хіба що зайці чи ведмеді про яких колись читав.

Десь на половині дороги на колега Volk глянув по навігатору де ми є і всі зраділи, до озера залишалося буквально 2.9 кілометра. Що ж це є для нас? Буквально ніщо. Та і маркування на дорозі було.

Йдемо, йдемо, йдемо, а озера не помітно. Знову Volk дивиться на навігатор, а він почав показувати 4.4 кілометри. Оце так дивина. Що робити?

Стоїмо, дивимося по дорозі є якісь каміння. У розповіді минулих людей пам’ятаю читав про них. Піднімаємося вверх, можливо там щось є і просто не з’їхав з глузду. На горі нічого не було, а підйом був такий важкий, що я прийшов останнім. По дорозі мене підганяв колега Сява вигуками що дивися внизу вовки ходять. На деякий час я повірив йому, але згодом збагнув що які на вершині можуть бути вовки, що вони тут їсти будуть? Хіба що мене.

Камені ми минули, вершина, нічого нема, починає сутеніти. Знову Volk дивиться на навігатор, а він показує 3.3 кілометри до озера.

Що робити? Спускаємося вниз. Там в лісі суцільні завали, ніхто там інколи не бував, скільки раз я падав навіть не пригадаю і це все при тому, що на горбі мав важкуватий рюкзак.

Спустилися до низу, вийшли з лісу, навігатор показав, що до озера 5.5 кілометрів. Омамія.

Заблукати у незнайомих місцях, а ще і при темноті – нікому не порадив би. Після цього епізоду ми зрозуміли, що нам озера не треба, а хоча знайти де переночувати.

Заповітне місце таки знайшли і наступного дня зранку вирішили що йти ми нікуди не хочемо і що ніяких озер нам не треба. Чому так? Напевно багато чого смачненького мали в рюкзаках та у людей була неймовірна втома.

Приїхавши додому зрозумів, що великою помилкою групи було те, що від Росохана ми піднялися до гори. Навпаки, треба було вернутися назад.

Поставив зараз собі за мету, що якщо доживу обов’язково знайду ці озера щоб мені цього не вартувало.

Автор статті: Vorobus.