Так вже сталося, що найближчі статті на блозі будуть суто про мою подорож у столицю нашої країни – місто Київ. І хоч я там був не дуже то і багато часу, але цього відліку часу було достатньо щоб побачити чим дихає найпопулярніше місто України.

Спершу будемо говорити про футбол, а потім вже і згадаємо вибори, які наступають, транспорт Києва та багато іншого. Обіцяю, буде цікаво.

Так от про футбол. Якось так сталося спонтанно, що мій колега пан Юрій запропонував вашому автору з’їздити на футбол. Спершу Воробус вагався, але здоровий глузд переміг і я так поїхав. Ніколи би не подумав, що нас на футболі буде настільки багато, а вся справа у тому, що друг знає вже певну спільноту людей, які з різних міст України їздять на футбол.

Можливо я трохи не вписувався у цю спільноту, але посиденьки за пивом всіх об’єднали. Скільки разів мені говорили як хто називається, але так толком я і не запам’ятав імен, плюс і перепитуватися якось не пасувало.

Мої посиденьки у «Пузатій хаті» з бандою були не тривалими і я ще з трьома юнаками вирішили піти на футбол трішки швидше, адже ще хотілося глянути на нічний Київ, побачити як люди добираються на стадіон і так далі. Банду ми таки зустріли, але вже при виході із метро на станції «Олімпійська».

А до того була подорож на стадіон тим же метро. Людей там було стільки, що якби не дай Бог хтось спав, то його би затоптали. Цього вечора я зрозумів, що цей вид транспорту хоч і підземний, але він перевозить велику кучу людей.

У метро ми ще з якимись людьми покричали «Слава Україні – Героям Слава», «Україна-чемпіон» і так далі.

Стадіон. Тут мені сподобалася фраза однієї продавщиці в якої фан хотів купити шарфик, цитую: Скільки коштує родіна? – Родіна не продається. 😀

Йдемо, йдемо, робимо фото на пам’ять і далі турнікети. Тут як і у Львові треба провести квиток до спеціального значка, зелене світло і ви на території стадіону. І тут почалися проблеми.

Справа у тому, що Воробус мав рюкзак, там була їжа, вода і це все стюарди казали мені викинути. Звісно, що я цього не зробив, але воду і хліб таки довелося залишити.

Безпосередньо стадіон. Ми ще у наступних статтях будемо порівнювати його із нашим львівським «Арена Львів», але на НСК «Олімпійський» також круто. Атмосфера просто чудова. Я навіть пішов сів собі окремо від всіх і сидів так хвилин десять роздивлявся все як є.

Але, не роздивлятися я лише приїхав, треба було вболівати. Людей на грі зібралося не так як хотілося, бо із більше як 70 тисяч, які вміщає київський стадіон було десь тисяч 50.

Гімни країн, заспіви у нашому виконанні і вперед, гра розпочалася. Наша банда не сиділа тихою, а різними кричалками намагалася підтримати хлопців.

Десь в середині першого тайму стадіоном з п’ятого разу пішла хвиля. Люди вміють вболівати у нас, це давно відомо. До речі, з інших міст було вболівальників також багато. Зокрема, бачив плакат Золочева.

Пропущений гол якось вплинув на наших глядачів. Бездарна гра у другому таймі від українських футболістів відбилася і на фанах. Так, підтримка була, але не такою як хотілася. Емоції хіба що викликав відбитий пенальті воротарем України – П’ятовим.

Таки програли, шкода, але нас час ще настане. Дуже мені не сподобалося коли багато вболівальників в кінці гри кричали «Ганьба» нашим футболістам. Програвати також треба вміти, я б такого ніколи не зробив.

Попереду будуть ще футбольні поєдинки і перемога неодмінно буде за нами.

Користуючись нагодою хочу подякувати всім людям з якими я познайомився у Києві за хорошу компанію, було круто.

Автор статті: Vorobus.