Сьогодні, 23 лютого ще за указу 1999 року Президента Кучми назване «Днем захисника вітчизни». По іншому кажуть «день армії». У Збройних Силах України відбуваються урочисті заходи. Офіцери і солдати гордяться собою і своїм професійним святом.

З часів радянських жінки вважають за необхідне вітати чоловіків із «святом». Маємо ми «чоловічий» день типу «жіночого» 8-го березня. У багатьох робочих колективах цей день навіть може завершуватися п’яним корпоративом, де хлопаки тішаться їх вшануванням прекрасною (теж п’яною) половиною. І не важливо: служив – не служив, де, як і з ким. Празднік карочє…

Весело. І ніхто навіть не задумується, що відзначається на державному та корпоративно-побутовому рівні.

23 лютого офіційно оголошено «днем червоної армії і флоту» владою більшовиків у 1922 році. Вибрали цю дату умовно, приурочивши до якогось там звернення Лєніна під назвою «Атєчєство в апаснасьті» у 1918 році. Тоді після Брестського мирного договору (9 лютого 1918 року) між Українською Народною Республікою та її союзниками Австрією та Німеччиною почався потужний антибільшовицький наступ від Прибалтики до Молдови. Українці разом з айстро-німцями гнали ту лєнінскую орду такими темпами, що на березень 1918 року жодного красноармєйца і комісара в Україні не було.

Більшовицькі деморалізовані армії покидали прибалтійські, білоруські і українські території просто без бою. Доходило до смішного: по кілька десятків або сотень німців чи австрійців «визволяли» великі населені пункти. Лєнінци драпали так, що їх навіть наздогнати було важко.

Для підняття «баєвова духа» (бо тільки дух в них лишився) Лєнін і звернувся до комуністів з відозвою про «апаснасьть». Пізніше, вже у 1938 році за Сталіна (період піку репресій) було придумано міф-легенду про перемогу «красной армії» над німцями і австрійцями під Нарвою і Псковом 23 лютого 1918 року.

Світова військова історія такої битви не знає. Більше того, на час підписання Брестського договору (9 лютого 1918 р.) Нарва і Псков давно були під контролем українських союзників. А більшовицький командарм Дибенко, що здав ці міста і втік до Самари був розстріляний військовим трибуналом. Самої битви не могло бути бо лінія фронту 23 лютого 1918 року була десь на 300-500 км. на схід від вказаних населених пунктів.

Тобто, вороги України в період завоювання наших територій у 1918 році придумали міф про доблесть «красной армії». Ну то хрін з ними. Хай празднуют хоч до алкогольної інтоксикації.

МИ ПРИ ЧОМУ? Для Української державності «красная армія» (потім «савєцкая» завжди була ВОРОГОМ. У цій армії загинуло десятки тисяч молодих українських хлопців. «Савєцкая» армія-агресор воювала проти наших патріотів з УПА і мирним населенням.

Цю дату можна вважати «Днем захисника Вітчизни» від москаля-завойовника. Тоді все правильно. І сам текст президентського указу 1999 року є державницько-правильним: «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято – День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого».

Слава Україні! Смерть ворогам!

Автор статті: zars.