Дорогою по Площі Ринок, побачила багато жовтих облетілих пелюсток від хризантем. Та пелюсткова дорога завертала за ріг будинку і вела до Гарнізонного Храму.

Шеренгами стояли побратими, з мокрими від сліз очима, в руках в кого поодинокі квіти, в кого інструменти оркестру, хтось просто тримав під руки стареньку жінку, певно бабцю полеглого бійця…..

Тут шум на мить стих, і на площі перед Храмом запанувала гробова тиша….

Така тиша, від якої стигне в жилах кров, і починає чути стук власного серця….

До храму одну за одною почали заносити труни… Труни, хрести, туруни, а потім знову хрести….хрести… труни…..

Під стінами храму плакали молоді дівчата, міцно стиснувши зуби стояли молоді бійці років по 22-24, а вже за рогом вулиці місто жило своїм повсякденним життям….
Пило каву і ніц те місто не гребло…..

Переступивши поріг Храму, ти знову у іншому світі…

В світі болю і кривавої жертви….

Біля трун, підтримуючи одна одну стояли мами і бабусі, в повітрі пахло мертвими хризантемами і болем…..

Тільки, там, де стояли “полонені війною ” апостоли розп’ятий Христос, повертав надію на Воскресіння…

Надію, на життя після життя…..

Автор статті: Olena Bilous.