Микола Мох -це скарб, який приховано у голосі і мислі, такий наш, український Шон Коннері ?. Ну принаймі він дозволяє мені на нього так казати. Актор, який не боявся в ті часи йти за своєю мрією стати актором, і людина, яка не боїться у всяк час йти за своєю мрією бути Людиною.

А я йду за ним, надихаюся його мудрістю, щирістю і нескінченно віддаваним теплом дітям. Діти його слухали , як заворожені. Хто знає хто такі діти :))) то вони взагалі рідко кого слухають ?, на те й вони діти, а тут ні….

Садиба Антоничів притягує кожного хто тут був. Спонукує до пошуку відвідувача і до наступної співпраці митців, бо тут живе Любов. Любов до Антоничів, до своєї справи, до своєї культури.

Я їду….

Їду до свого Львова, але я обов”язково повернуся, повернуся з Колекцією “Сліпий”, щоб бути тут і тепер з ним і для нього.
Олю, дякую, ви та, що движе землю, тримає на своїх тендітних плечах нашу генетичну пам”ять .

Обіймаю,
І окреме слово, про вікна !!

Про ті вікна, про які три роки тому мені на вул Городоцькій розказувала Оля Дядинчук. Що є тут на цій вулиці квартира, де жив Антонич, що там є нові власники, і що вони хочуть міняти вікна, а старі віддати до Бортятина, до музею.
Думаю, та добре, але що далі ? Ну вікна, як вікна, хіба що з дому Антонича, але що далі ? який з них експонат, хіба у фонди…..

Але якщо щось попадає у руки майстра, воно отримує життя. Орест Скоп, це той хто дав життя не одному музею Західної України, це той майстер, який крізь вікна дасть змогу кожному побачити світ Антонича…..

Дякую…
І ще раз дякую за змогу бути з вами…

Автор статті: Olena Bilous.