Історично, традиційно склалося, що ми, українці, за віросповіданням є християнами східного обряду. У дохристиянські часи наші предки були язичниками та вірили у всяких перунів, сварогів, ярил, дажбогів, лелів, лад та іншу водяну та лісову чухню. Цей з претензіями на аналітику опус має за мету прослідкувати появу й утвердження світової моно релігії на наших землях.

Найімовірніше, що першими реальними історичними особами, які принесли слов’янам ідею Христа були брати Кирилло і Мефодій. Цих два болгарина-феодала мали офіційний дозвіл дозвіл від Папи римського Андріана ІІ на проведення обрядів слов’янською мовою на основі створеного ними кириличного письма. Ймовірно, що саме під час їхнього перебування на наших територіях полянські князі Аскольд і Дир (нащадки Кия, Щека, Хорива і Либіді) зробили першу спробу хрещення киян 862 року. Але зловір’я слов’ян було настільки сильним, що перша спроба хрещення була невдалою.

Перші Рюрики не сприймали нової релігії і тільки княгиня-слов’янка Ольга під час відвідин Константинополя у 955 році прийняла хрещення. І то цей крок мав більше політичного характеру, а не морально-психологічного. Ольга, як керівник держави, хотіла виглядати рівною візантійському імператорові Константину VІІ Багрянородному, адже до язичників у Візантії (та й у європейському світі) ставились із зверхністю.

Державною релігією християнство стало у 988 році за часів Володимира Великого (980-1015 рр.). Володимир як мудрий правитель, став першим державним мужем в історії нашої державності, котрий зрозумів, що тільки духовна єдність суспільства-народу може стати запорукою потуги держави. Адже східні слов’яни не відчували себе єдиним етносом, бо кожен союз племен (адміністративно) жив своїм окремішним життям маючи за головного якогось язичницького божка. Спроба духовного об’єднання язичницьких ідолів навколо головного бога киян Перуна була наївною і від початків невдалою (так звана перша релігійна реформа Володимира).

Володимир Святославович прозрів до розуміння, того, що тільки єдинобожжя стане запорукою етно-психологічної єдності у державі. В історичній літературі є багато описів як князь вибирав з відомих і впливових релігійних напрямків віру для своїх громадян. Серед них перераховуються мусульманство, іудаїзм, християнство східного (візантійського) і західного (римського) обрядів. Кажуть, що саме пишнісь візантійських християнських обрядів схилило Володимира до прийняття саме християнства східного обряду.

Не забуваймо, що Володимир був політиком-державником й, одночасно, монархом-деспотом, тому вряд чи для князя Русі визначником для прийняття нової релігії могло бути якесь там зовнішнє оформлення обряду.

Ситуація була набагато політично прагматичнішою. Мусульманство та іудаїзм було відкинуто навіть не з міркувань відсутності впливів на слов’янське суспільство, а через те, що як Коран, так і Тора були (і часто є донині) основою не тільки для релігійного, так і для світсько-суспільного життя. Тобто князь політично мав би підкорятися лідеру релігійної общини суспільства. Римське християнство тягнуло б за собою абсолютний політичний вплив Папи Римського на усю Київську Русь, адже в період усієї середньовічної історії Папи були сеньйорами для усіх монархів, що сповідували римо-католицизм.

Тільки візантійський патріарх, традиційно, не був заангажований політичними проблемами і не мав впливу на державні інститути. Князь Володимир, зрозуміло, міг сприйняти тільки такий варіант і силою змусив хреститися усіх феодалів та чернь спочатку Києва, а потім і регіонів (не плутати із сучасно партією). Більше того, запровадивши по державі церковну десятину (особисто віддавав десяту частину свого прибутку на церковне життя та змусив це робити усі суспільні верстви) князь поставив православних митрополитів у повну залежність від державної влади.

Християнська церква Русі стала оплотом кристалізації українського етносу та потужним допоміжним інструментом княжої влади із формування єдиної етнічної спільності.

Мораль: сила держави – у єдності нації та мудрості політиків.