Вчора я вперше бачила на власні очі ворожу ракету. Достатньо близько. І навіть не одну – цілих дві. Така собі залізна паличка з маленькими крильцями. Прошурувала по небу просто перед нами, несучи вперед смерть та руїну.

Буквально за хвилину-дві почули звуки вибухів. Ми саме поверталися додому з супермаркету, де нас застала повітряна тривога. Той шлях, який ми зазвичай долаємо за 20 хвилин, пробігли за 10. І це незважаючи на те, що ми сьогодні йшли пішки з одного району в інший 2,5 години. І де тільки сили взялися.

Вразила реакція людей. Я голосно кажу, майже кричу чоловікові: “Дивись, ракета летить!” Повз нас проходять люди і навіть не обертаються подивитися, що відбувається. Ніхто не біжить в укриття, навіть не пришвидшує темп ходьби. Оце так емоційна врівноваженість! Прямо позаздрити можна.

Прибігли додому, стоїмо в коридорі, чекаючи на відбій. Немає відбою. Тривога зберігається вже більше 2 годин. Пішла розігрівати вечерю. Ну не вмирати ж голодною (вибачте за чорний гумор). Сіли вечеряти. І тут на вулиці як гупне! Я підскочила, кажу Дімі: “Вибух! В коридор давай!” А він: “Та який там вибух, то просто вантажівка проїхала з причепом, а ти вже мало в штани не наробила від страху”. Після цих слів гупнуло ще раз – так, що аж вікна задрижали. “Який то в одне місце причеп?! То вибухи!!!” – волаю я вже в повний голос, і ми прямо з тарілками за кілька секунд вискакуємо в коридор.

З під’їзду долинають голоси сусідів, які жваво обговорюють останні події – особливо вибухи. Мабуть, їм набридло постійно ганяти у підвал, і вони вирішили збиратися на першому поверсі. Теж варіант.
Це був мій єдиний вихідний день. “Відпочила” називається.

Вірю, що це останні вибухи у Львові. Щиро бажаю ЗСУ та всім нашим захисникам на всіх фронтах тримати стрій та успішно знищувати рашистсько-фашистську наволоч! Перемога однозначно буде нашою. Адже з нами Бог та найкращі, наймужніші, найгероїчніші Збройні сили.

Слава Україні! – Героям слава! Слава нації! – Смерть ворогам!

Фото: BBC

Автор статті: Arwenita.