21.09.2012 р. 
Період роздробленості українських князівств завершився 1199 року, коли волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галичину і Волинь у єдине Галицько-Волинське князівство.
Князь був праправнуком Володимира Мономаха. Княжив він недовго до 1205 року (загинув у сутичці з поляками), але за цей час підкорив основні українські землі – Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. Фактично за нього було відновлено українську (феодальну) державність.
Читати далі...
Львів – княже місто
Період роздробленості українських князівств завершився 1199 року, коли волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галичину і Волинь у єдине Галицько-Волинське князівство.
Князь був праправнуком Володимира Мономаха. Княжив він недовго до 1205 року (загинув у сутичці з поляками), але за цей час підкорив основні українські землі – Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. Фактично за нього було відновлено українську (феодальну) державність.
Читати далі...
Після розпаду Київської Русі одним із найпотужніших українських князівств періоду феодальної роздробленості стало Галицьке князівство.
Ці землі були першими, що від’єдналися від Києва. Було це у другій половині ХІ століття після смерті Ярослава Мудрого. Один з його синів Володимир віддав галицьку спадщину своєму синові Ростиславу (що був зятем угорського короля Бели І). Той Ростислав і започаткував вітку Ростиславичів династії Рюриковичів у Галицькому князівстві. Далі правив син Ростислава князь Володар, у якого був син Володимирко – батько князя Ярослава Осьмомисла (прізвисько походило від того, що він знав вісім мов). Мамою Ярослава була угорська королівна – донька короля Коломана.
Початки феодальної роздробленості в українській історії сягають часів правління синів Ярослава Мудрого (друга половина ХІ століття).
Піком роздробленості вважається друга третина – кінець ХІІ століття. Тоді суто українські території поділялися на десятки удільних князівств, основними з яких були Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке і Волинське. На чолі кожного з удільних князівств стояв представник роду Рюриковичів.
Довготривалий період боротьби за владу серед дітей і внуків Ярослава Мудрого закінчився приходом на київський престол Володимира Мономаха (1113-1125 рр.).
Цікавим фактом є те, що вперше за феодальну історію князя на престол закликало київське віче, яке не керувалося якимось там принципом престолонаслідування, а політичною доцільністю. Князь Мономах був відомий у руських землях як оборонець вітчизни від половецьких нападів, чим заслужив довір’я київської феодальної та міщанської громади. Фактично, це були перші в українській історії вибори правителя.
Після смерті Володимира Великого між його синами розпочалась війна за київський престол. Вірніше б було сказати, що брати-Володимировичі почали оборонятись від нападів старшого сина Володимира – великого князя київського Святополка, який у братовбивчій війні знищив сімох своїх братів. За що в народі дістав прізвисько «окаянний».
Якби за княжих часів була жовта преса та інтернет-таблоїди, пости про князя київського Володимира Святославовича зашкалювали б у своїх рекордах із відвідування, а власники цих інформаційних ресурсів возили б гривню мішками на возах.
Історично, традиційно склалося, що ми, українці, за віросповіданням є християнами східного обряду. У дохристиянські часи наші предки були язичниками та вірили у всяких перунів, сварогів, ярил, дажбогів, лелів, лад та іншу водяну та лісову чухню. Цей з претензіями на аналітику опус має за мету прослідкувати появу й утвердження світової моно релігії на наших землях.
Із цікавістю та гумором ми любимо поспостерігати як чубляться українські політики. Особливо захоплює писколупка у парламенті коли починають рватися костюми від Армані та літати шкари від Бруні. Але нашим хлопакам-політикам йой як далеко до усвідомлення того, що значить небезпека боротьби за владу.
Звичайно, що підлості людській немає меж: вороги можуть і прибити (по-тихому), можуть кримінал пришити (із помпою). А ні, щоб, як у старі добрі часи: взяв військо, вийшов у відкрите поле, із високо піднятою головою та мечем в руці пішов на ворога.… Хто переміг у відкритому бою, той і правий. Ото часи були.
Існує думка, що українці найбільші пацифісти в світі. Нікого ніколи не завойовували і тільки бідаки терпіли знущання загарбника та боролись за власну територію. Ха! Та вже в ранньому середньовіччі ми давали перцю направо і наліво, тобто із Заходу на Схід і навіть дальше. Прикладом цього може слугувати діяльність князя Святослава.
У світовій історії дуже рідко зустрічалися випадки правління монарха-жінки. Щось подібне було, напевне, тільки в Англіі (і то в період раннього парламентаризму та зародження буржуазних відносин). А княгиня Ольга – єдина княжна раннього феодалізму, яка виконувала в державі функцію головного сеньйора. Але не єдиного…