7.12.2020 р. 
Перший уїк-енд грудня запам’ятається мені тим, що я пішов на одну з найбільш очікуваних кінопрем’єр цього року. Принаймні, я на цю прем’єру дійсно довго чекав, тому що це, мабуть, перший український фільм про українських спортивних героїв. І я маю повне право так називати тих, про кого йшла мова у цьому фільмі.
Читати далі...
«ЮКІ»: привід пишатися українцями
Перший уїк-енд грудня запам’ятається мені тим, що я пішов на одну з найбільш очікуваних кінопрем’єр цього року. Принаймні, я на цю прем’єру дійсно довго чекав, тому що це, мабуть, перший український фільм про українських спортивних героїв. І я маю повне право так називати тих, про кого йшла мова у цьому фільмі.
Читати далі...
Відомий велосипедист України Юрич Михайлов все ніяк не угомониться й навіть, незважаючи на сніжну погоду, на далі подорожує на велосипеді. Цього разу профі взяв ще свого приятеля Федіра й попрямував у Бірки (біля Львова) аби не лише екстремально катнути, а й продовжити свою вже традиційну рубрику "Люблю поїсти". Що-небудь "вжарити" цей пан, як і Воробус, також любить.
На вихідних ваш автор і компанія вирішили не сидіти вдома, а вибралися у недалеку подорож у Свірж. Саме у цьому населеному пункті знаходиться замок, який був закладений ще у 15 столітті Андрієм і Мартином Свірзькими. Замок вразив у першу чергу тим, що знаходиться на висоті, навкруги вимальовуються чудові краєвиди. Шкода лише, що він не часто відчинений, але то таке.
Щось мені здається цього року аж занадто розгулявся. Напевно справа у карантині. Коли його не було, то я акцентував увагу на поїздки в іноземні країни. Підзбирував грошики, збирав народ і їхав туди, де ще не бував.
Епідемія коронавірусу наробила біди, кордони закрили й доводиться розважатися в Україні й шукати місця, де також не бував.
День понеділка для вашого автора завжди важкий. Не знаю чому, але завжди у мене є багато роботи. Тому, лише зараз спробую порадувати наших читачів новим постом.
Звичайно, головною темою дня залишаються вибори міського голови. Про них я розповім завтра, адже був учасником виборчого процесу. А сьогодні ж про інше, а точніше про карантин вихідного дня.
Не можу сказати, що я є аж таким прихильником генделиків. Час від часу в них буваю, але таке аби жити без них не можу сказати.
Східниця - невеликий бальнеологічний курорт, який колись прославився як нафтова столиця Галичини. Цілющі властивості місцевої мінеральної води типу «Нафтуся» вже давно не піддаються сумнівам, тому стійкий потік бажаючих провести свої законні відпустки та поправити здоров’я у тихій мальовничій провінції не зупиняється.
Із цими виїздами і надмірною зайнятістю, ваш автор геть забув розповісти про форт, в якому нещодавно вдалося побувати.
Його назва – Тараканівський і знаходиться він у Рівненській області неподалік Дубно. Вже багато років мріяв побувати в цьому місці. Проте, постійно мені щось заважало.
На початку листопада у Хоросно, що біля Львова було відкрито музей загиблих літаків. На відкриття я потрапити не зумів, але поїхав туди через декілька днів.
Коли ще сидів у салоні автомобіля, так собі подумав, а що було би якби ми з сюди колись приїхали з велосипедистами. Це ж не так і далеко, якихось 40 кілометрів в обидві сторони. Щось приблизно таке ж, як ми їздили влітку в Старе Село. Можливо й ближче.
Що ж, друзі, вихідні позаду, розпочався новий робочий тиждень і настав час порадувати наших читачів новими публікаціями.
Зокрема, сьогодні будемо говорити про велосипеди. Давно я нікуди не вибирався. Але, перш ніж викласти у світ чергову розповідь, цитую свого співробітника: «Ігоре, звідки у тебе стільки сил щоб і футбол грати, і на велосипеді катати?».
Хто з вас, читачі блогу, не був у Раковці? Є ще такі?
Хоча, чому я питаю? Звісно, що є. Особисто я років два, а той і три не бував на джерелі, куди так всі їздять. І ось, перебуваючи в музеї загиблих літаків,я не міг не скористатися нагодою з’їздити в Раковець і походити по воді.